Гелена розганяється путівцем до ста миль на годину, передгір’я в бічних дзеркалах і у дзеркалі заднього огляду віддаляються з фантастичною швидкістю.
Баррі нахиляється та розстібає ремінці, що кріплять снігоступи до засніжених похідних черевиків.
Коли вони виїжджають на трасу, Гелена витискає з двигуна все, що можна.
Ще миля — й вони на околиці міста.
На узбіччі що далі, то більше покинутих машин із відчиненими навстіж дверцятами. Люди в паніці кинулися шукати сховищ.
Гелена б’є по гальмах — усі смуги дороги забиті. Юрми людей вистрибують з машин, перелазять через бокову загорожу та скочуються вниз по насипу, який спускається до бурхливого потоку бурих талих вод.
— Ти дотягнеш до з’їзду з дороги? — запитує Баррі.
— Не знаю.
І вона їде далі, обминаючи людей і таранячи бампером джипа розчинені двері машин. Інакше тут не проїхати. До потрібного їм з’їзду не пробитися, тому Гелена виїжджає на крутий трав’янистий схил, і, промкнувшись між поштовим фургоном і кабріолетом, нарешті опиняється на естакаді.
На відміну від траси, тут практично безлюдно, і вони несуться розділовою лінією під тривожне завивання сирен.
Їхня лабораторія розташована в Лейквуді — західному передмісті Денвера, у будівлі з червоної цегли, в якій колись була пожежна.
Зараз до неї трохи більше милі. Баррі дивиться у вікно й дивується з того, як навколо майже все спорожніло.
На дорозі немає машин.
Майже немає людей.
За його підрахунками, відколи вони вперше слухали заяву про надзвичайний стан, минуло як мінімум десять хвилин.
Він переводить погляд на Гелену, щоб сказати те, що вже казав раніше: що хоче бути з нею, хай там як.
І тут крізь її вікно він бачить спалах небувалої сили. Квітка розжареного світла виростає на східному обрії біля скупчення хмарочосів у центрі міста — світла такого інтенсивного, що воно обпалює йому рогівки й шириться на цілий світ.
Обличчя Гелени спалахує сяйвом, і все в полі його зору, навіть небо, втрачає колір, заливаючись нестерпно яскравою, палючою білиною.
П’ять секунд він нічого не бачить, коли ж зір повертається, все відбувається нараз.
Усе скло в джипі вибухає…
Сосни в парку хиляться так низько, що вершечками дістають до землі…
Несамовитий вітер розносить над дорогою уламки знищеного придорожнього торговельного центру…
Чоловіка, який котить тротуаром продуктовий візок, жбурляє вгору на півсотні футів…
А їхній джип перевертається, голосно шкребучи металом по асфальту, ударна хвиля кидає автомобіль через дорогу, в обличчя Баррі летять іскри.
Коли джип завмирає біля бордюру, докочується і звук вибуху — гучний, як сурми Армагеддону, і такий потужний, що здається, луснуть ребра. Єдина думка крутиться в голові: звук вибуху досяг їх надто швидко.
За лічені секунди.
У такій близькості до епіцентру довго не протягнеш.
Усе нерухоміє.
У вухах дзвенить.
Одяг Баррі вкрився обвугленими плямами, деякі досі тліють із країв.
Касовий чек в одному з підстаканників згорів на попіл.
Через вентиляційні отвори в салон валить дим.
Джип лежить на правому боці.
Баррі досі пристебнутий паском безпеки.
