Увесь світ — точніше те, що залишилося від нього — він бачить перекинутим на дев’яносто градусів. Викрутивши шию, Баррі дивиться вгору на Гелену. Вона так само сидить за кермом, утримувана ременем безпеки, голова її похилена та нерухома.
Баррі кличе її, але не чує звуку свого голосу.
Лиш відчуває, як вібрують голосові зв’язки.
Тоді він відстібається і, пересилюючи біль, обертається до дружини. Очі в Гелени заплющені, обличчя — яскраво-червоне, вкрите з лівого боку друзками скла.
Баррі дотягується до її паска, відстібає.
Гелена падає на нього. Розплющує очі, судомно хапає ротом повітря.
Її губи ворушаться, вона щось намагається сказати, але замовкає, коли розуміє, що ніхто з них нічого не чує.
Гелена підіймає руку, червону і вкриту пухирями, показує на вибите лобове скло.
Баррі киває, вони вилазять назовні й так-сяк спинаються на ноги посеред шляху. Навколо них таке спустошення, що й у кошмарному сні не побачиш.
Неба не стало.
Дерева перетворилися на скелети, і розжарене листя сипле з них вогняним дощем.
Гелена вже клигає по дорозі. Баррі кидається за нею та вперше після вибуху звертає увагу на свої руки. Вони такого самого кольору, як обличчя в Гелени, і вже пішли пухирями, обпечені розжареним спалахом теплового випромінювання.
Він торкається свого обличчя, голови — і в долоні залишається пасмо волосся.
Починається паніка.
Баррі наздоганяє Гелену, яка, накульгуючи, біжить хідником, вкритим димучими уламками.
Темно, як пізнього вечора, сонця не видно.
Біль наростає.
Обличчя, руки, очі — все болить.
До нього повертається слух.
Звуки кроків.
Виття автомобільних сигналізацій.
Трохи далі хтось ридає.
Оглушене місто страхітно мовчить.
Вони повертають за ріг, і Баррі прикидає: до колишнього пожежного депо ще приблизно пів милі.
Гелена раптом зупиняється, перегинається, блює просто на вулиці.
Баррі хоче підбадьорливо поплескати її по спині, але щойно торкнувшись долонею куртки, інстинктивно відсмикує руку від болю.
— Я помираю, Баррі. І ти теж.
Вона випростується, витирає рота.
З неї сиплеться волосся, дихання уривчасте, хворобливе.
Таке саме, як у Баррі.
— Думаю, встигнемо, — каже він.
— Мусимо встигнути. Але чому вони по Денверу шандарахнули?
— Якщо вони пустили в хід весь арсенал, то спокійно могли накрити всі великі міста Америки, адже там тисячі боєголовок. Думаю, сподівалися, що їм пощастить знищити крісло.
— Може, і знищили.
Вони просуваються далі, ближче до епіцентру вибуху, судячи з високої хмари попелу та вогню, що досі клубочиться десь віддалік.
Минають перекинутий шкільний автобус, жовта фарба обвуглилася, скло вибито, всередині — багатоголосий плач.
Баррі сповільнює крок і рушає до нього, але Гелена каже:
— Єдиний спосіб їм допомогти — це повернутися додому.
Баррі розуміє, що вона має слушність, але змушений зібрати в кулак усю волю, щоб не спробувати їм допомогти бодай добрим словом.
— Не думав, — каже він, — що доживемо до такого дня.
Вони пробігають повз палаюче дерево. На висоті тридцять футів у його гіллі застрягли мотоцикл і мотоцикліст.
Серед дороги клигає жінка, безволоса та гола. Шкіра спадає з неї клаптями, немов кора з берези, очі незвично великі та білі, ніби вилізли з орбіт від побачених жахів. Хоча насправді вона просто засліпла.
— Відвернися, — ридаючи просить Гелена. — Ми це змінимо.
Баррі відчуває в роті смак крові. Біль заповнює все його єство.
У нього таке відчуття, що він плавиться всередині.
Новий вибух, цього разу набагато далі, струшує землю під ногами.
— Ось, — вимовляє Гелена.
Перед ними нарешті пожежне депо.
Вони вже дійшли, а Баррі ледве це помітив.
Через біль.
Але найбільше — через те, що їхню вулицю вже не впізнати.
Усі дерев’яні будинки зрівняло із землею, електроопори повалено, дерева обвуглилися, стоять без найменшого натяку на зелень.
Хоч куди кинь оком, усюди розкидані машини — перевернуті на дах, на бік, деякі досі горять.
З неба сиплеться радіоактивний попіл. Пробувши в цьому пеклі до ночі, вони гарантовано отримають гостре ураження радіацією.
Усе застигло, крім чорних згустків, що корчаться на землі.
Серед вулиці.
У спопелілих дворах, позбавлених будинків.
На Баррі накочує безпорадна нудота, коли він розуміє, що це люди.
Їхня пожежна на місці.
Шиби вибито, вікна зяють, неначе порожні очниці, а цегла із червоної стала вугільно-чорною.
Вони підіймаються сходами. Обличчя, руки болять так, що Баррі ледве терпить. Вхідні двері валяються в коридорі потрощені.
Навіть фізичний біль не може заглушити шоку від побаченого всередині дому, де вони провели двадцять один рік.
Тьмяне світло струменить крізь вікна, відкриваючи картину повного погрому.
Більшість меблів рознесло на друзки.
На кухні смердить газом, у дальньому кутку будинку крізь порожній дверний отвір їхню спальню заповнює дим. На стінах спальні танцює полум’я.
Вони швидко минають кімнату за кімнатою. Під аркою між вітальнею та їдальнею Баррі втрачає рівновагу, хапається за бортик арки, щоб утриматись на ногах — і страшно скрикує від болю: на стіні в місці дотику лишається кривавий слід і клапоть шкіри.
