Рекурсія полностью

Якщо порівнювати цю часолінію з попередньою, то зміни, що відбулися в Гелені, насторожують. Вона-нинішня — трохи погіршена версія попередньої ітерації, і це дуже помітно у хвилини спокою.

Менш терпляча.

Більш відсторонена.

У ній більше злості.

Та схильності до депресій.

Характер — твердіший.

Можна лише уявити, що вона відчувала, заново переживаючи стосунки з ним, досконально знаючи всі їхні сильні та слабкі сторони ще до того, як вони проявлялися.

Як вона взагалі не побоялася мати з ним справу? З його наївністю.

Мабуть, подеколи це було схоже на розмову з дитиною. Формально це той самий Баррі, що й п’ять хвилин тому, але з поправкою на нові спогади між Баррі тим і Баррі цим лежить бездонна прірва.

Лише тепер він став самим собою.

— Вибач, Гелено, — каже Баррі.

— За що?

— Тебе, мабуть, до сказу доводило, що треба проживати все наново.

Гелена ледь помітно всміхається.

— Ну, час від часу виникало бажання прибити тебе.

— Ти нудилась?

— Якби ж то!

Важке запитання зависає в повітрі.

— Не треба було робити це знову, — каже Баррі.

— Ти про що?

— Зі мною.

Вона дивиться на нього з болем.

— У сенсі, що ти більше не хочеш?

— Я не це мав на увазі. Зовсім не це.

— Ну, не хочеш, і добре.

— Я не «не хочу».

— То ти не проти, щоб ми знову були разом? — уточнює Гелена.

— Я кохаю тебе.

— Це не відповідь.

— Я хочу провести з тобою кожне з життів, — каже Баррі. — І я казав тобі це минулого тижня.

— Коли ти пам’ятаєш усі часолінії, то все інакше. Правда?

— Я з тобою, Гелено. У нас непочатий край роботи з фізикою часу. Ще стільки всього треба з’ясувати…

У кишені його «аляски» дзижчить телефон. Цей їхній спільний останній похід по улюблених місцях вдався на славу, але тепер їм треба їхати. Вертатися в цивілізацію. Побачити, як світ усе пригадує, і вшиватися чимскоріше, поки по їхні душі не прийшли військові, хоча Баррі має сумніви, що цього разу їх знайдуть так швидко. У цій часолінії вони живуть під чужими личинами.

Гелена дістає телефон, розблоковує екран і вигукує:

— Боже мій!

Із зусиллям зіп’явшись на ноги, вона, не скидаючи снігоступів, незграбно кидається бігти по протоптаній ними стежині у зворотному напрямку.

— Що ти робиш? — кричить їй навздогін Баррі.

— Нам треба їхати!

— Якісь проблеми?

— Я не чекатиму! — кричить вона у відповідь.

Баррі зривається за нею.

Чверть милі вниз крізь бір. У нього постійно дзижчить телефон — хтось шле есемески. Хоч і в масивному взутті, він добігає до машини менш ніж за п’ять хвилин, налітає на капот їхнього джипа, важко дихаючи й пітніючи в теплому одязі.

Гелена вже залазить за кермо. Баррі, не знявши снігоступів, плюхається на пасажирське сидіння. Гелена запускає двигун, і машина, пробуксовуючи на обмерзлому асфальті, вилітає з порожньої стоянки.

— Гелено, що за чорт?

— Дістань телефон.

Баррі видобуває з куртки свій смартфон.

Читає з екрана початок екстреного повідомлення

— Нам слід було це передбачити, — каже Гелена. — Пригадуєш їхню заяву в ООН в останній часолінії?

— «Усі подальші спроби експлуатації крісла будуть розцінені як акти агресії».

Гелена надто різко повертає, машина йде юзом по спресованому снігу і спрацьовує автоматичне розблокування гальм.

— Якщо ти намотаєш джип на дерево, то ми ніколи не…

— Бляха, я тут виросла, я знаю, як по снігу їздити!

Машина вилітає на прямий відрізок і жене спуском, густі ряди ялин швидко проносяться повз них.

— Їм доведеться нас атакувати, — каже Гелена.

— Чому ти так думаєш?

— Ціла купа причин — ми про них говорили ще в DARPA. Сценарій, найгірший для всіх: одна з країн засилає агента на півстоліття назад — і мільярдів людей як не було. Їм доведеться вдарити по нас усім, що вони мають, у розрахунку знищити крісло до того, як ми пустимо його в хід.

Гелена вмикає радіо та залишає територію заповідника. Вони вже опустилися на пару тисяч футів.

Снігу тут майже немає, лише де-не-де в тіні біліють нерозталі плями.