Рекурсія полностью

— Бо кожен, хто знав би, міг би вчинити так само, як зараз пропонуєш ти. Забрати крісло в мене, зробити так, щоб воно взагалі не з’явилося. — Слейд дивиться Баррі в очі, в його зіницях відбиваються міста, охоплені вогнем. — Я був ніким. Наркоманом. Моє життя пішло за вітром. А з кріслом я ставав кимсь особливим. У мене з’явився шанс зробити щось таке, що змінить хід історії. Не міг же я ризикувати всім оцим. — Він хитає головою, усміхається. — І це рішення не позбавлене елегантності, правда? Скористатись відкриттям, щоб його ж стерти.

— Із якої події все це почалося?

— У початковій часолінії я вбив Гелену п’ятого листопада дві тисячі вісімнадцятого року. Поверніться якнайближче до цієї дати… і спиніть мене.

— А як ми…

Наступний спалах світла за сто миль південніше заливає все море.

— Іди, — каже Слейд. — Якщо не доберешся до Гелени раніше, ніж вона помре в капсулі, ти не згадаєш те, що я казав, аж до наступного…

Баррі зривається на рівні й кидається бігти, щодуху мчить пагорбом до будинку, на бігу вихоплює з кишені телефон, зашпортується, падає, знову спинається на ноги та врешті-решт набирає Гелену.

Він біжить до будинку, що сяє вогнями, тримаючи телефон біля вуха.

Гудок.

Гудок.

До нього долітає звук ще одного вибуху.

У телефоні далі йдуть гудки.

Вмикається голосова пошта.

Схил пагорба закінчується, Баррі жбурляє телефон на землю, піт роз’їдає очі.

Будинок уже просто перед ним.

— Гелено! Зачекай! — волає Баррі.

Будинок — масивна заміська резиденція, збудована над річкою, що звивається долом.

Баррі злітає по східцях на ґанок і забігає в дім через передні двері, на ходу гукаючи Гелену. Він ракетою проноситься через вітальню, перекинувши журнальний столик і скинувши склянку з водою, що розбивається на кахляній підлозі.

Тоді коридором у східне крило, повз головну спальню, аж до кінця коридору — де розчинено сейфові двері до лабораторії.

— Гелено, спинися!

Він мчить по сходах до підземної лабораторії, де стоять крісло та деприваційна капсула. Вони мають відповідь. Або принаймні щось, чим можна спробувати скористатися, не чекаючи наступні тридцять три роки. Слейдів погляд у спалахах далеких ядерних пожеж був поглядом не брехуна, а людини, яка раптово усвідомила, що накоїла. Скільки страждань заподіяла.

Баррі перестрибує через останні східці до лабораторії. Гелени не видно ніде, а це означає, що вона вже залізла до деприваційної капсули. Те саме кажуть і екрани терміналів, один із них підморгує червоним написом: «ЗАФІКСОВАНО ВИКИД ДМТ».

Баррі підбігає до деприваційної капсули, хапається за люк, хоче підняти…

Світ зупиняється.

Лабораторія втрачає барви.

Усе його нутро кричить, він мусить зупинити це, вони мають відповідь.

Та він не може ані ворухнутися, ані крикнути.

Гелена померла, а разом із нею — й ця реальність.

Баррі повертається до тями в цілковитій темряві. Він лежить на боці.

Коли Баррі сідає, від цього руху в стелі загоряється світло — спершу тьмяно, потім дедалі яскравіше, проявляючи невеличку кімнатку без вікон, із ліжком, комодом і тумбочкою.

Баррі відкидає ковдри, підводиться з ліжка, непевно тримаючись на ногах.

Переступивши поріг, він потрапляє до стерильного коридору, що футів за п’ятдесят виходить у центральний прохід. Туди виходять ще три коридори. З протилежного боку, але поверхом нижче йдуть житлові приміщення.

Баррі бачить простору кухню.

Столи для пінг-понгу й більярду.

І великий увімкнений телевізор, де на екрані застигло жіноче обличчя.

У Баррі виникає невиразне відчуття, ніби він знає цю жінку, але імені не може згадати. Усе його життя зарилося в землю та не дає себе схопити.

— Є хто живий?

Голос луною розлітається по будівлі.

У відповідь — тиша.

Він прямує центральним проходом, минаючи вивіску на стіні перед наступним відгалуженням:

І ще одна вивіска:

Він спускається сходами та потрапляє на головний рівень.

Просто попереду — вестибюль із пологим нахилом, де з кожним кроком стає холодніше. Закінчується вестибюль дверима, такими з вигляду мудрованими, ніби їх зняли з космічного корабля.

На стіні біля дверей панель, де в реальному часі відображаються погодні дані:

Його ноги в самих шкарпетках мерзнуть, а з того боку тоскно, мов примара, завиває вітер. Баррі береться за важіль на дверях і, діючи, як показано на графічний інструкції, із силою прокручує його донизу та проти годинникової стрілки.

Клацають невидимі засуви, відпущені двері вібрують на завісах.

Баррі штовхає двері — і обличчя обпікає люта, нечувана холоднеча, підсилена вітром. Ніби чиїсь пазурі вп’ялись у шкіру. Він відчуває, як у носі моментально задубіли волосинки, а коли робить вдих, то задихається від болю, який прослизає всередину стравоходом.