Рубінова книга полностью

— Ні. Я думаю, що він радше належить до Вартових і стовбичить там просто з принципу. — Леслі знову заглибилася у свої записи. — Власне, про Вартових я, до речі, нічого не знайшла, це, мабуть, дуже таємна Таємна Ложа. Але деякі з названих тобою імен — Черчилль, Веллінгтон, Ньютон — можна надибати у списках масонів. Тобто ми можемо виходити з того, що обидві Ложі якось пов'язані. Про потопельни-ка-хлопчика на ім'я Роберт Вайт в інтернеті нічого немає, але в бібліотеці є всі примірники «Times» і «Observer» за останні сорок років. Я впевнена, що там що-небудь знайдеться. Що ще? Ага, горобина, сапфір і крук… Ну, це можна, зрозуміло, тлумачити як завгодно, але коли йдеться про весь цей езотеричний мотлох, то все може означати будь-що, тому надійних джерел тут годі й шукати. Нам треба спиратися радше на факти, ніж на все це базікання. Ти повинна просто з'ясувати ще більше. Перш за все про Люсі й Пола і щодо того, чому вони поцупили хронограф. Очевидно, вони знають щось таке, чого не знають інші. Або воліють не знати. Або ж мають принципово іншу думку.

Знову відчинилися двері. Цього разу кроки були важкі й енергійні. Хтось цілеспрямовано прямував до нашої кабінки.

— Леслі Гей і Ґвендолін Шеферд! Негайно виходьте звідти і вертайтесь на урок!

Ми зніяковіло мовчали. Тоді Леслі сказала:

— Ви знаєте, що це дівчачий туалет, еге ж, містере Вітмен?

— Рахую до трьох, відповів містер Вітмен. — Раз…

На «три» ми самі відчинили дверцята.

— Запишу в класний журнал, — сказав містер Вітмен, дивлячись на нас, як суворе білченя. — Ви мене вельми розчарували. Найбільше ти, Ґвендолін. Ти не можеш робити все, що тобі заманеться, тільки тому, що зайняла місце своєї кузини. Шарлотта ніколи не легковажила свої шкільні обов'язки.

— Так, містере Вітмен, — сказала я. Ця авторитарна манера личила йому, як корові сідло. Зазвичай він був цілком ласкавий — ну, в найгіршому разі саркастичний.

— А тепер бігом у клас!

— Як ви дізналися, що ми тут? — запитала Леслі.

Містер Вітмен не відповів. Він сягнув рукою до папки Леслі.

— А це я поки що візьму собі на сховок!

— О ні, не треба. — Леслі притиснула папку до грудей.

— Давай сюди, Леслі!

— Але мені вона потрібна… для уроку!

— Рахую до трьох…

На рахунок «два» Леслі, скрегочучи зубами, віддала папку. Було дуже неприємно, коли містер Вітмен заштовхнув нас у клас. Місіс Каунтер, очевидно, озлилася на нашу спробу прогуляти заняття, бо до кінця уроку сприймала нас як порожнє місце.

— Ви що — смалили? — запитав нас Ґордон.

— От дятел, звісно ні, — відмахнулася Леслі. — Нам треба було спокійно поговорити.

— Ви прогуляли, бо хотіли поговорити? — Ґордон постукав себе по голові. — Справді? Дівки!

— Зараз містер Вітмен може перечитати всі папери, — сказала я Леслі. — І тоді він дізнається, і Вартові теж дізнаються, що я тобі все розповіла. А це точно заборонено.

— Так, точно заборонено, — погодилася Леслі. — Можливо, вони пришлють чоловіка в чорному, щоб прибрати мене, бо я знаю те, про що ніхто не повинен знати… — Здавалося, ця перспектива її підбадьорила.

— А якщо ця думка не така вже й хибна?

— Тоді… я піду куплю тобі сьогодні по обіді газовий балончик, і собі теж куплю. — Леслі поплескала мене по плечі. — Ходімо! Ми не дозволимо покласти себе на обидві лопатки!

— Ні, ми не дозволимо. — Я заздрила незламному оптимізму Леслі. Вона в усьому завжди бачила тільки кращий бік. Якщо він, звичайно, був.

Сьогодні заняття тягнулися болісно повільно, шкільний обід був так само гидкий, як зазвичай (йоркширський пудинг), і, коли після двох уроків хімії можна було нарешті йти додому, я відчувала, що не проти подрімати.

Шарлотта цілісінький день мене ігнорувала. На одній із перерв я спробувала заговорити з нею, але вона заявила:

— Якщо ти хочеш вибачитися — забудь!

— За що це я маю вибачатись? — обурилася я.