Рубінова книга полностью

— Ну, якщо ти сама не розумієш…

— Шарлотто! Я ж не винна, що цей дурнуватий ген дістався у спадок мені, а не тобі!

Шарлотта гнівно креснула очима.

— Це не дурнуватий ген, це дар. Щось особливе. А те, що він дістався тобі, — цілковите марнотратство. Але ти ще мало каші з'їла, щоб бодай якось це зрозуміти.

З цими словами вона розвернулась і пішла.

— Вона впорається, — сказала Леслі, коли ми забирали свої речі з шафок. — Їй спочатку треба звикнути до того, що вона тепер така ж, як усі.

— Але вона несправедлива, — поскаржилася я. — Врешті-решт, я ж нічого у неї не забирала.

— Звісно, ні. — Леслі простягнула мені свою щітку для волосся. — На, візьми.

— Навіщо?

— Зачесатися, для чого ж іще?

Я слухняно провела щіткою по волоссю.

— А для чого, власне кажучи, я це роблю?

— Я просто хочу, щоб ти була гарна, коли знову побачишся з Ґідеоном. На щастя, туш для вій тобі не потрібна, бо твої вії від природи просто на диво чорні і довгі…

Почувши про Ґідеона, я залилася рум'янцем.

— Може, сьогодні я його взагалі не побачу. Сьогодні мене збираються послати в якийсь підвал 1956 року, щоб я скніла там над домашніми завданнями.

— Ну, може, він зустрінеться тобі дорогою туди або назад.

— Леслі, я не в його стилі!

— Він не це мав на увазі, — мовила Леслі.

— Ні, саме це!

— Ну то й що? Свою думку завжди можна змінити. У всякому разі, сам він у твоєму стилі!

Я роззявила рота і знову закрила. Було безглуздо заперечувати це. Він був у моєму стилі. Хоча я з радістю запевнила б себе у зворотному.

— Будь-яка дівчина вважатиме його крутим, — сказала я. — Принаймні зовні. Але він увесь час допікає мене до живого і… командує мною і… і він просто… просто неймовірно…

— …Крутий? — Леслі щиро посміхнулася мені. — Ти теж, чесно! Ти найкласніша дівчина, яку я знаю. Можливо, крім мене. І командувати ти теж умієш. Ходімо. Я страшенно хочу глянути на лімузин, який тебе забере.

Джеймс манірно кивнув мені, коли ми підійшли до його ніші.

— Почекай, — сказала я Леслі. — Мені треба запитати про дещо Джеймса.

Коли я зупинилася, з обличчя Джеймса зник чванькуватий вираз, і він радісно мені всміхнувся.

— Я ще раз поміркував над нашою останньою розмовою, — сказав він.

— Про поцілунки?

— Ні! Про віспу. Можливо, я-таки її підхопив. До речі, твоє волосся блищить сьогодні дуже красиво.

— Дякую! Джеймсе, можеш зробити мені ласку?

— Сподіваюся, це не стосується поцілунків?

Я засміялася.

— Теж непогана ідея! — сказала я. — Але я щодо манер.

— Манер?

— Ну, ти весь час нарікаєш, буцімто мені бракує манер. І тут твоя правда на всі сто! Тому я хотіла б попросити тебе показати мені, як правильно триматись. У твоєму часі. Як треба розмовляти, як присідати, як… ну що ще?

— Тримати віяло? Танцювати? Як поводитися перед принцом-регентом?

— Атож!

— Ну, це я можу тобі показати.

— Ти справжній скарб, — сказала я і обернулася, збираючись іти. — Ага, ще одне: Джеммі, а ти вмієш фехтувати?

— Само собою, — відповів Джеймс. — Не хочу хвалитися, але серед моїх друзів у клубі я вважався одним із кращих фехтувальників. Сам Ґальяно каже, що я винятковий талант.

— Супер! — мовила я. — Ти справжній друг!

— Ти хочеш, щоб привид навчив тебе фехтувати? — Леслі з цікавістю стежила за нашою розмовою. Звісно, вона могла чути тільки мої репліки. — Хіба дух взагалі здатен тримати шпагу?

— Подивимося, — відповіла я. — У всякому разі, на XVIII столітті він знається чудово. Зрештою, бідолаха й сам звідти.

На сходах нас наздогнав Ґордон Ґельдерман.

— Ти знову розмовляла з нішею, Ґвендолін. Я бачив на власні очі.

— Так, Ґордоне, це моя улюблена ніша. Вона ображається, якщо я з нею не розмовляю.

— Ти знаєш, що ти якась дивакувата, еге ж?

— Звісно, знаю, дорогенький Ґордоне. Але в мене принаймні не ламається голос.

— Це пройде, — запевнив Ґордон.

— Було б добре, якби ти сам пройшов, — пробурчала Леслі.

— Ох, ви двоє, звичайно, знову хочете поговорити, — здогадався Ґордон. Він своїм звичаєм чіплявся, як реп'ях. — Розумію. Ви сьогодні просиділи голова до голови лише п'ять годин. Може, сходимо сьогодні в кіно?

— Ні, — відрубала Леслі.

— Та я теж не можу, — зітхнув Ґордон, ступаючи за нами вестибюлем, наче тінь. — Мені треба писати цей безглуздий твір про каблучки з печаткою. Я вже говорив, що ненавиджу містера Вітмена?

— Так, хіба що разів сто, — сказала Леслі.

Не встигли ми ще вийти на вулицю, як я помітила перед шкільними воротами лімузин. Серце моє закалатало. Мені досі було страх як незручно за вчорашній вечір.

— Ти ба! Це що за тачка? — присвиснув Ґордон. — А що, коли недарма шириться чутка, буцімто в нашу школу ходить дочка Мадонни — зрозуміло, інкогніто і під вигаданим ім'ям?

— Та ясно, — сказала Леслі, примружившись на сонці. — Тому її забирають на лімузині. Щоб ніхто не помітив її інкогніто.

На лімузин витріщалося кілька школярів. Синтія та її подруга Сара теж стояли на сходах і дивилися. Дивилися вони, правда, не на лімузин, а трохи правіше.

— А я думала, що стару кар'єристку хлопці не цікавлять, — сказала Сара. — Навіть такі розкішні екземпляри.

— Можливо, це її кузен, — припустила Синтія. — Чи брат.