— Атож, от де халепа, — сказав містер Джордж. — Дивись: Люсі й Пол поцупили хронограф у травні того року, коли ти народилася. Спочатку вони сховали його в сьогоденні. Кілька місяців їм успішно вдавалося ховатися від детективів Вартових, пускаючи їх кривою дорогою і вдаючись до інших хитрощів. Вони раз у раз перебиралися з міста в місто й об'їздили з хронографом пів-Європи. Але ми підступали до них дедалі ближче, і Люсі з Полом збагнули, що сховатися на тривалий час вони зможуть тільки в минулому, якщо втечуть туди з хронографом. На жаль, здатись їм навіть не спадало на думку. Вони захищали свої фальшиві ідеали цілком безкомпромісно. — Він зітхнув. — Вони були такі юні та затяті… — його погляд мрійливо застиг.
Ґідеон відкашлявся, і очі містера Джорджа раптом заграли. Він говорив далі:
— Досі ми думали, що вони цей крок зробили у вересні в Лондоні, за кілька тижнів до твого народження.
— Але тоді вони не могли б знати моє ім'я!
— Атож, — погодився містер Джордж. — А після сьогоднішніх подій ми розглядаємо ймовірність того, що в минуле вони перескочили вже
— Хтозна-чому, — докинув Ґідеон.
— При цьому незрозуміло, звідки Люсі й Пол знали твоє ім'я і твоє призначення. Так чи інакше, співпрацювати Марґрет Тілні відмовилася.
Я замислилася.
— І як ми тепер підберемося до її крові? — (О Боже! Невже я це сказала?) — Не будете ж ви чинити насильство? — Я уявила собі Ґідеона, що орудує ефіром, наручниками і велетенським шприцом, і це затьмарило його образ у моїх очах.
Містер Джордж похитав головою.
— Одне з дванадцяти золотих правил Вартових говорить, що примус застосовується тільки тоді, коли всі інші методи — пояснення, умовляння — не спрацювали. Тому ми спробуємо спочатку те, що запропонувала Марґрет, — відправимо до неї тебе.
— Щоб я її переконала?
— Щоб ми з'ясували її мотиви і дізналися, хто їй усе виклав. Вона сама сказала, що з тобою розмовлятиме. Ми хочемо дізнатися, що вона скаже.
Ґідеон зітхнув.
— З цього нічого не вийде. Я цілий ранок намагався переконати їх, але марно.
— Так. І тому мадам Россіні шиє тобі зараз гарненьку літню сукню для 1912 року, — зауважив Містер Джордж. — Доведеться тобі познайомитися зі своєю прапрабабусею.
— Чому саме 1912 рік?
— Рік ми вибрали навмання. Проте Ґідеон вважає, що ви можете потрапити в пастку.
— У пастку?
Ґідеон нічого не відповів, він тільки дивився на мене. І схоже було, що йому справді не до жартів.
— За законами логіки це практично виключено, — зауважив містер Джордж.
— Навіщо комусь влаштовувати нам пастку?
Ґідеон нахилився до мене.
— Подумай сама: у Люсі й Пола є хронограф, у який уже зчитано кров десятьох із дванадцяти мандрівників. Щоб завершити коло і використовувати таємницю на свою вигоду, їм потрібна тільки наша кров — твоя і моя.
— Але… Люсі й Пол саме збиралися стати на заваді завершенню Кола і розкриттю таємниці.
Містер Джордж і Ґідеон знову перезирнулися.
— Це те, у що вірить твоя мати, — сказав містер Джордж.
І те, у що досі вірила я сама.
— А ви ні?
— Подивися на справу з іншого боку. Що, як Люсі з Полом хочуть використовувати таємницю виключно як їм заманеться? — запитав Ґідеон. — Що, як вони саме з цією метою вкрали хронограф? І єдине, чого їм не вистачає, щоб утерти носа графові Сен-Жермену, — це наша кров.
Я подумала над його словами, а потім сказала:
— А оскільки вони можуть зустріти нас тільки в минулому, то їм треба нас куди-небудь заманити, щоб дістатися до нашої крові?
— Вони повинні розуміти, що нашу кров вони отримають тільки силою, — мовив Ґідеон. — І ми, своєю чергою, теж знаємо, що вони з доброї волі нам свою кров не дадуть.
Я згадала чоловіків, які напали на нас учора в Гайд-парку.
— Звісно, — сказав Ґідеон, немов читаючи мої думки. — Якби вони відправили нас на той світ, то могли б узяти в нас стільки крові, скільки їм треба. Залишилося з'ясувати, звідки вони знали, що ми там будемо.
— Я знаю Люсі й Пола. Це просто не в їхньому стилі, — сказав містер Джордж. — Вони виросли на дванадцяти золотих правилах Вартових і цілком точно не замислили б убити власних родичів. Вони знають, що спочатку треба спробувати вмовити і пояс…
— Ви
Я переводила погляд з одного на іншого.
— Хай там як, але мені було б цікаво дізнатися, чого хоче від мене моя прапрабабуся, — зауважила я. — І як це може виявитися пасткою, якщо ми самі вибрали час свого візиту?
— Я тієї ж думки, — сказав містер Джордж. Ґідеон розчаровано зітхнув. — Так чи інакше, рішення прийнято.
Мадам Россіні натягнула на мене білу картату сукню по кісточки, прикрашену чимось на взір матроського комірця. Талія була перев'язана блакитним сатиновим шаликом з тієї ж тканини, що й бант між комірцем і застібкою.
Глянувши у люстро, я була трохи розчарована. Вигляд я мала нівроку. У цьому вбранні я чимось нагадувала послушницю з церкви Святого Луки, куди ми час від часу ходили на недільну службу.
