Норріс подумав про старого ірландця, про труп, чиї груди він розрізав, чиє серце з краплинами крові тримав у своїх руках. Хто буде тримати серце Норріса? Чиїм фартухом стікатиме його кров, коли органи ляпнуться в цеберко?
Через віконечко карети він побачив поля, залиті місячним сяйвом, ті ж самі ферми вздовж дороги на Бельмонт, які він завжди проїздив, коли прямував до Бостона. Це був останній раз, коли він їх бачив, його останній погляд на сільську місцевість, де він провів дитинство, звідки намагався втекти. Який він був дурний, коли повірив, що йому це колись вдасться. А це було йому покаранням.
Дорога повела їх на схід від Бельмонта, а ферми перетворилися на села, коли вони під'їхали ближче до Бостона. Тепер він бачив ріку Чарльз, яка виблискувала під місячним світлом, і пригадав ту ніч, коли він ішов сам набережною й дивився через ріку на в’язницю. Тоді він вважав себе щасливчиком у порівнянні з бідолахами за ґратами. Тепер він їхав, щоб приєднатися до них, а його єдиний вихід звідти веде на шибеницю.
Колеса екіпажа загриміли по Вест-Бостонському мосту, і Норріс знав, що їхню подорож майже завершено. Переїдуть міст, і їм залишиться короткий відрізок Кембриджської вулиці, а потім на північ, просто до міської в’язниці. Нарешті схоплено Вестендського Женця. Напарник Претта тріумфально посміхався, зблискуючи в темряві білими зубами.
— Тпру, стояти! — закричав кучер, і карета різко зупинилась.
— Що там ще трапилось? — крикнув Претт і визирнув у віконце. Вони були все ще на мосту. Він гукнув кучеру. — Чому ми зупинились?
— Маємо перешкоду на шляху, містере Претт.
Той відчинив дверцята і виліз.
— Прокляпя! Вони що, не можуть прибрати ту кобилу з дороги?
— Вони намагаються, сер. Але та конячка сама вже не підніметься.
— То вони мають відтягнути її на забій. Ця тварина всім перекрила дорогу.
У віконці карети Норріс бачив перила мосту. Унизу несла свої води ріка Чарльз. Він подумав про холодну чорну воду. Але бувають і гірші могили.
— Якщо вони зволікатимуть, нам доведеться їхати в об’їзд через Канальний міст.
— Дивіться, он їде фургон. Зараз вони відтягнуть конячку.
Претт відімкнув дверцята карети, щоб повернутись всередину. Коли він відчинив дверцята, Норріс кинувся на них і вискочив назовні.
Відштовхнутий дверцятами, Претт розтягнувся на землі. Він не мав часу зреагувати, як і його напарник, який лише тепер виліз з карети.
Норріс уже встиг роззирнутися: мертва кобила лежала там, де впала — перед своїм навантаженим возом. Черга з екіпажів тягнулась мостом. І ріка Чарльз, залита місячним сяйвом.
Він не вагався. Подумав, що це все, що йому залишається, і видерся на перила.
— Хапайте його! Не дайте йому стрибнути!
Але Норріс уже летів униз. Крізь пітьму, крізь час, уперед до майбутнього — такого ж каламутного, як і вода, у яку він пірнає. Він знав одне — справжня боротьба лише починається. За мить до того, як ударитися об воду, він налаштував себе, як воїн налаштовується на битву.
Занурення у холодну воду було жорстким ляпасом, яким привітало його нове життя. Він з головою заглибився у таку густу темряву, що не розумів, де верх, а де низ. і, спантеличений, просто почав дриґати ногами. Потім побачив слабке мерехтіння місячного світла і став пробиватися до нього, доки голова не досягнула поверхні. Зробивши ковток повітря, він почув голоси, які доносилися згори:
— Де він? Ви його бачите?
— Викликайте варту! Я хочу, щоб обшукали все вздовж ріки!
— Обидва береги?
— Так, ідіот! Обидва береги!
Норріс знову пірнув у льодяну темряву і дав течії змогу нести його. Він знав, що не зможе плисти проти течії, тож піддався ріці і дав їй сприяти його втечі. Вона несла його повз Лечмер Пойнт, повз Вест-Енд на схід, у напрямку порту.
Просто до доків.
Джулія стояла на березі океану і дивилась на воду. Туман нарешті розсіявся, і вона бачила віддалені острови та човни, які ловили омарів. Вони розрізали таку спокійну воду, що більше скидалася на матове срібло.
Вона не чула кроків Тома позаду, але якось відчула його присутність і знала про його наближення задовго до того, як він заговорив.
— Я вже зібрався, — сказав він, — поїду поромом о четвертій тридцять. Мені шкода, що мушу покинути вас із ним, але він видається стабільним. Принаймні у нього не було аритмії за останні три дні.
— У нас усе буде добре, Томе, — сказала вона, усе ще дивлячись на рибальські човни.
— Від вас забагато вимагається.
— Мені не важко, правда. Я однаково планувала провести тут увесь тиждень, а це справді чудове місце. Тепер я нарешті можу дивитися на воду.
— Гарний краєвид, так? — він підійшов ближче і став поруч. — Погано, що все це постійно сповзає у море. Будинок приречений.
— Невже нічого не можна вдіяти?
— Неможливо змагатися з океаном. Є неминучі речі.
