Вони помовчали якийсь час, дивились, як зупинився човен і рибалки почали витягати свої пастки.
— Ви були вкрай мовчазною весь день, — сказав Том.
— Я постійно думаю про Розу Конноллі.
— Що ви про неї думаєте?
— Якою сильною вона мусила бути. Просто щоб вижити. — Люди зазвичай знаходять сили, коли їм це необхідно. — Я ніколи не могла. Навіть коли потребувала цього найбільше.
Вони пішли вздовж берега океану, тримаючись подалі від скелі, яка осипалася.
— Ви кажете про своє розлучення?
— Коли Річард попросив мене про це, я просто вирішила, що це моя провина. Що це я не зуміла зробити його щасливим. Ось що трапляється, коли день за днем ти змушена думати, що твоя робота не така важлива, як його. Що ти не така блискуча, як дружини його колег.
— Скільки років ви це витримували?
— Сім.
— Чому ви не пішли?
— Бо я почала у це вірити, — Джулія похитала головою. — Роза б таке не терпіла.
— Ви тепер маєте добру мантру.
— Я зробила висновок, що я не Роза Конноллі.
Вони подивилися, як рибалки знову закидають свої пастки у воду.
— Я мушу летіти до Гонконга у четвер, — сказав Том, — і буду там місяць.
— О! — Джулія замовкла. То вона не побачить його цілий місяць.
— Мені подобається моя робота, але через неї мене не буває вдома половину часу. Натомість я полюю на епідемії, піклуюсь про чужі життя, забуваючи, що маю власне.
— Але ж ви робите великий внесок.
— Мені сорок два, а мій співмешканець проводить половину року з доглядачем за собаками, — він подивився на воду. — У будь-якому разі, я думаю відмінити цю мандрівку.
Вона відчула, як її пульс раптово прискорився.
— Чому?
— Частково через Генрі. Йому вісімдесят дев’ять, між іншим, і він не зможе завжди бути поруч.
«Звісно, — подумала Джулія, — це через Генрі».
— Якщо у нього виникнуть проблеми, він може зателефонувати мені.
— Це велика відповідальність. Я б не хотів його на когось залишати.
— Я певною мірою прив’язалась до нього. Він тепер мій друг, а я не кидаю друзів, — вона подивилася вгору, де повз них пролетів мартин. — Дивно, як щось на кшталт пакунка зі старими кістками може звести двох людей разом. Людей, які не мають взагалі нічого спільного.
— Що ж, ви йому, безсумнівно, подобаєтеся. Він казав мені, що був би він
Вона засміялася.
— Коли ми з ним познайомилися, я думала, що він мене насилу витримує.
— Генрі усіх насилу витримує, але на вас ця тенденція обірвалася.
— Це через Розу. Вона — єдина, хто нас поєднує. Вона заволоділа думками нас обох, — Джулія подивилась, як човен завівся і пішов геть, залишаючи вигравірувану білу лінію на сірій поверхні затоки. — Вона мені навіть сниться.
— Що ви бачите у своїх сновидіннях?
— Наче я там, бачу те, що бачила вона. Карети, вулиці, сукні. Це через те, що я проводжу дуже багато часу, читаючи ті листи. Вона просочилася у мою підсвідомість. Я майже вірю, що була там. Це все здається таким... знайомим.
— Так само і ви здаєтеся мені знайомою.
— Не знаю, чому.
— У мене зберігається це відчуття, що ми були знайомі. Що ми зустрічалися.
— Я не знаю жодної причини, чому б ми могли зустрітися.
— Ні, я теж, — Том зітхнув і подивився на неї. — Тож, я гадаю, більше не має причини скасовувати поїздку. Правда?
У цьому питанні було дещо більше, ніж кожен з них був готовий визнати. Їхні погляди зустрілися, і її налякало те, що вона побачила в його очах, тому що тієї миті вона побачила і перспективи, і розчарування. Ні до чого з цього вона не була готова.
Джулія подивилась на океан.
— Ми з Генрі будемо в нормі.
Тієї ночі Джулії знову наснилася Роза Конноллі. Але цього разу Роза не була дівчиною у залатаному одязі з обличчям, замурзаним золою. Вона була статечною молодою жінкою з високою зачіскою та мудрим поглядом. Стояла серед диких квітів, пильно вдивляючись униз пагорба, у бік струмка. Це був той самий легкий схил, який одного дня мав стати садом Джулії, і цього літнього дня висока трава хвилювалась, як вода на вітрі. Пух кульбабок кружляв у танку під золотим серпанком. Роза обернулася. Там було поросле травою поле з кількома поваленими брилами, які позначали місце, на якому колись стояв інший будинок. Будинок, якого більше не було. Він згорів ущент.
З пагорба бігла маленька дівчинка, її спідниці летіли позаду неї, а усміхнене обличчя горіло від спеки. Вона підбігла до Рози, яка підхопила її на руки і почала кружляти, гойдати у різні сторони та сміятися.
— Ще! Ще! — кричала дівчинка, коли знову опинялася на ногах.
— Ні, у твоєї тітоньки крутиться в голові.
— Чи можемо ми скотитися схилом?
— Дивися, Меггі, — Роза показала у бік струмка, — хіба це не чудове місце? Як ти вважаєш?
— У воді є риба. І жаби.
— Це ідеальне місце, чи не так? Одного дня ти зведеш тут свій будинок. Просто тут, на цьому місці.
— А як щодо того старого будинку нагорі?
Роза поглянула вгору на обвуглене каміння фундаменту на вершині пагорба.
