— Таким, як я, ніхто не вірить. Ми, ірландці, маємо бути під наглядом увесь час, або ми поцупимо щось із ваших кишень, або викрадемо ваших дітей. Якби ви, лікарі, не розрізали нам груди і не зазирали досередини, як намальовано у книжці он там, — вона вказала на «Анатомію» на столі Норріса, — ви б, напевне, вважали, що у нас навіть серця не такі ж самі, як у вас.
— О, я не маю жодних сумнівів, що у вас є серце, міс Конноллі. До того ж таке шляхетне, що ви взяли на себе таку ношу, як ваша племінниця.
— Навряд чи це ноша. Це моя родина.
— Ви впевнені, що дитина у безпеці?
— Якщо я у безпеці, то й про неї потурбуюсь.
— Де вона? Ми можемо її побачити?
Роза вагалася. Хоча погляд Венделла був непохитний і вона не мала приводу не довіряти йому, усе ж ставкою було життя Меггі.
Норріс сказав:
— Здається, що це все через неї. Ми лише хочемо переконатися, що вона захищена належним чином і здорова.
Це прохання Норріса переконало її. З часу їхньої першої зустрічі у лікарні Роза тягнулася до нього. Відчувала, що, на відміну від інших джентльменів, до Норріса можна звернутися. Минулої ночі своїм милосердям він підтвердив її віру в нього.
Вона визирнула у вікно.
— Уже доволі темно. Я ніколи не ходжу туди при денному світлі. — Зараз має бути безпечно.
— Я покличу екіпаж, — сказав Венделл.
— Жоден екіпаж не проїде тим провулком, куди я вас поведу, — дівчина загорнулась у свій плащ і повернулася до дверей. — Ми підемо пішки.
У світі Гепзіби завжди панувала пітьма. Навіть якщо Роза приходила, коли сонце ще не сіло, його світло ледве проникало всередину кімнати з низькою стелею. У своєму намаганні зберегти тепло Гепзіба забила зачинені віконниці, перетворивши свою кімнату на маленьку темну печеру, де дальні кутки перебували у вічній темряві. Того вечора Роза побачила такий самий темний простір, як і зазвичай. Замість вогнища залишилося саме розжарене вугілля, і не світилося жодної свічки.
Із радісним сміхом Роза витягла Меггі з кошика і піднесла маленьке обличчя до свого, вдихаючи знайомий аромат її волосся, її пелюшок. Меггі відповіла кашлем, а маленькі пальчики потягнулися і схопили у жменьку волосся Рози. Слиз зблиснув на її верхній губі.
— Ах, моя люба дівчинко, — сказала Роза, притискаючи Меггі до своїх порожніх грудей. Хотіла б вона сама годувати дитину!
Двійко джентльменів стояли позаду, зберігаючи тишу, і спостерігали, як вона метушиться довкола дитини. Роза повернулася до Гепзіби.
— Вона захворіла?
— Почала кашляти минулої ночі. Тебе не було кілька днів. — Я надіслала гроші сьогодні. Біллі ж приніс їх?
У слабкому світлі вогнища Гепзіба зі своєю товстою шиєю скидалася на величезну жабу, посаджену на стілець.
— Так, дурний хлопчик приніс їх. Треба буде більше.
— Більше? Але ж там було стільки, скільки ви просили.
— Тепер вона не дає мені спати, ось ця. Кашляє.
Норріс сказав:
— Чи можемо ми оглянути її? Треба пересвідчитись, що дитина здорова.
Гепзіба подивилась на нього і пробурчала:
— Хто ви такі, джентльмени, щоб непокоїтися про сироту?
— Ми — студенти-медики, мадам. Ми непокоїмося про всіх дітей.
— Ого, ви тільки уявіть! — Гепзіба засміялася. — Я покажу вам ще тисячу таких, коли ви закінчите з цією.
Норріс запалив свічку від вогнища.
— Піднесіть дитину сюди, Розо. Тут буде краще видно.
Роза принесла йому Меггі. Дитина довірливими очима дивилася на Норріса, коли він розмотав ковдру і перевірив її груди, торкнувся живота. Роза помітила, що він уже мав упевнені та вмілі руки лікаря, і уявила, яким він колись буде — зі смужками сивини у волоссі, зі спокійним і мудрим поглядом. О, вона сподівається, що знатиме його тоді! Вона сподівається, що побачить, як він дивитиметься на свою власну дитину.
Він ретельно оглянув немовля, чиї пухкі стегна свідчили про задовільну дієту. Але дівчинка кашляла, і смужки світлого слизу текли з її ніздрів.
— Схоже, лихоманки немає, — сказав Норріс, — але закладено ніс.
Гепзіба зневажливо пробурчала:
— Усі малюки мають закладений ніс. Немає дитини у південному Бостоні, у якої не було б шмарклів під носом.
— Але не такі маленькі.
— Вона їсть більш ніж достатньо. А тепер мені за це треба платити більше.
Венделл поліз до кишені і витяг повну жменю монет, яку поклав до вологої руки годувальниці.
— Тут більш ніж достатньо. Але дитина має бути добре нагодованою та здоровою. Ви зрозуміли?
Гепзіба витріщилася на гроші. А потім сказала з нетиповою ноткою поваги:
— О, вона буде, сер! Я про це подбаю.
Роза пильно подивилася на Венделла, вражена його щедрістю.
— Я знайду можливість розплатитися з вами, містере Голмс, — сказала вона тихо. — Я вам обіцяю.
— Не потрібно говорити про платню, — відповів Венделл. — Якщо ви нас пробачите, ми з містером Маршаллом маємо поговорити наодинці.
Він подивився на Норріса, і два чоловіки вийшли надвір, у провулок.
— Не лише один, а одразу
