Сад кісток полностью

— Це місце жахливе! — сказав Венделл, — навіть якщо вона тримає дитину нагодованою, подивись на цю жінку! Вона огидна. А цей район — усі ці хащі — вони сповнені хворобами.

«І тут повно дітей», — подумав Норріс, поглянувши вузьким провулком на вікна, де мерехтіли свічки. Сила-силенна дітей, і кожен з них такий вразливий, як і Меггі. Вони стояли біля дверей Гепзіби, тремтіли, ніч стала відчутно холоднішою за той короткий час, який вони провели всередині.

— Вона не може там залишатися, — погодився Норріс.

— Питання лише, — проговорив Венделл, — який маємо вибір.

— Вона має бути з Розою. Ніхто не подбає про неї краще.

— Роза не може її годувати. А якщо вона має рацію щодо вбивств, якщо за нею справді полюють, то їй краще триматися від дитини якомога далі. Вона це знає.

— І це розбиває її серце. Ти це бачиш.

— Добре, що вона усвідомлює необхідність цього, — Венделл подивився у провулок, спостерігаючи, як п'яний чоловік, хитаючись, вийшов з дверей і нетвердою ходою вирушив у інший бік. — Вона доволі спритна дівчина. Вона мала бути винахідливою, щоб просто зберегти своє тіло і душу на цих вулицях. Я маю відчуття, що у будь-якій ситуації Роза Конноллі знайде засіб урятуватися. І врятувати свою племінницю також.

Норріс пригадав жалюгідний прибутковий будинок, куди він приходив до неї. Він подумав про кімнату, якою повзали комахи, і про чоловіка, що кашляв у кутку, і про підлогу, укриту брудною соломою.

Чи зміг би я витримати бодай одну ніч у такому місці?

— Неабияка дівчина, — сказав Венделл.

— Я це зрозумів.

— І дуже приваблива також. Навіть у тих ганчірках.

— Я також помітив.

— Що ти збираєшся з нею робити, Норрісе?

Венделл заскочив його своїм питанням. Що він збирався з нею робити? Цього ранку він був сповнений рішучості позбутися її з кількома монетами і найліпшими побажаннями. І ось він усвідомив, що не може дозволити їй знову опинитися на вулиці, де весь світ, здається, готовий її розчавити. А тепер і дитина, виявилося, має для нього значення. Хто встоїть перед чарами такої спокійної і усміхненої дівчинки.

— Незалежно від твого вибору, — сказав Венделл, — ваші долі, здається, пов’язані.

— Що ти маєш на увазі?

— Вестендський Жнець полює на вас обох. Роза переконана, що він її переслідує. Нічна варта переконана, що він — це ти. Доки його не впіймають, ви у небезпеці, — Венделл повернувся і поглянув на двері Гепзіби, — як і дитина.

«То тепер ось як можна заробляти на життя», — думав Джек Б’юрк, важко крокуючи вулицею Вотер у своєму найкращому пальті та чистих чоботах. Жодної землі навколо у темряві. Не треба ухилятися від куль. Більше не треба повертатися додому в брудному одязі, який смердить мертвечиною. З настанням зими ґрунт став промерзлим і твердим, наче каміння. А товар почав прибувати з півдня, втиснутий у діжки з написами «Соління», «Мадера» чи «Віскі». Оце сюрприз чекатиме на крадія, що у прагненні випити потайки зазирне в одну з тих діжок. Бідолашний спраглий чоловік суне носа під кришку, його губи тремтітимуть від передбачення, але все, що він знайде замість віскі, буде голий труп, збережений у розсолі.

Після такого можна геть втратити хист до випивки.

Забагато таких діжок почало прибувати з Вірджинії та обох Каролін останнім часом. Чоловіки чи жінки, чорні чи білі, товар користувався великим попитом у медичних школах. Невгамовний апетит до трупів, здавалося, з кожним роком лише зростав. Він бачив, як просувалися справи. Бачив діжки на подвір’ї доктора С’ювола і знав, що в них був не огірковий розсіл. Конкуренція стала шаленою, і Джек уявляв собі нескінченну низку. Віз за возом, навантажені самими лише діжками, у які напхано південних мерців, по двадцять п’ять доларів за кожного, що їх везли до анатомічних лабораторій Бостона, Нью-Йорка та Філадельфії. Як він міг змагатися з таким?

Набагато легшим шляхом заробітку був той, яким він займався сьогодні, крокуючи у чистих чоботах при денному світлі по вулиці Вотер. Не найкращий район, але і не гірший для торговців, які зібралися тут цього ясного прохолодного ранку зі своїми фургонами, навантаженими брусками пиломатеріалів чи тканиною.

Це була вулиця робітників, і майстерня, до якої прямував Джек, мала б відповідати їхнім смакам і вимогам. Але за пильною вітриною був виставлений вечірній кітель, який навряд чи став би їм у пригоді. Він був пошитий з чудового малинового сукна й прикрашений золотою тасьмою. Кітель змушував вас зупинитися просто серед вулиці і почати мріяти про краще жияя. Кітель немовби казав: «Навіть така людина, як ти, може мати вигляд принца!». Річ, непридатна для торговців, і кравець, певна річ, знав про це. Але все одно вирішив виставити її, наче сповіщав, що він націлений на краще місце.

Звук дзвоника сповістив про прихід Джека до майстерні. Усередині були представлені більш поширені речі: бавовняні сорочки та штани і короткі куртки з темної тканини. Навіть кравець із примарною шляхетністю мусив задовольняти практичні потреби клієнтів.