Вілла Алісії де Ногара була розлогою псевдо-мавританською спорудою, розташованою на східному схилі Епомео, з захопливим видом на терасовані виноградники та блакитну воду. Двері йому відчинила бліда дівчина з пласкими грудьми, одягнена в циганську сорочку та шовкові штани. Вона провела його в сад, де велика письменниця працювала у виноградній альтанці. Перший погляд на неї приводив у стан шоку. Вона була одягнена, мов Сивілла, у тонкі та хвилясті драпіровки, але її обличчя було обличчям зів'ялої дівчини, а блакитні очі сяяли гумором. Вона писала гусячим пером на цупкому, дорогому папері. Коли Фабер підійшов, вона встала і простягнула йому тонку, прохолодну руку для поцілунку.
Все це було так стилізовано, так театрально, що він мало не розсміявся вголос. Але коли американець знову подивився в її яскраві, розумні очі, то передумав. Він офіційно представився, сів на стілець, який вона йому запропонувала, і спробував зібратися з думками. Бліда дівчина, в ролі захисниці, стояла поруч зі своєю покровителькою.
Фабер незграбно сказав:
— Я прийшов до вас з причини досить делікатної справи.
Алісія де Ногара владно махнула рукою, відпускаючи служницю.
— Іди, Пауло. Можеш принести нам каву за півгодини.
Бліда дівчина сумно пішла, а Сивілла почала розпитувати свого гостя:
— Ви досить засмучені, чи не так? Я це відчуваю. Я дуже чутлива до випромінювань. Спочатку заспокойтеся. Подивіться на землю і море. Подивіться на мене, якщо хочете. Я дуже спокійна, бо навчився плисти в повітрі, куди б воно не рухалося. Так треба жити, так треба й любити. Пливучи в повітрі, куди б не дув вітер. Ви були закохані, чи не так?... І я б сказала, багато разів. І не завжди щасливо.
— Я закоханий зараз, - відповів Джордж Фабер. – Ось чому я і прибув до вас сюди.
— Це вже дещо дивне! Тільки вчора я казала Паулі, що хоча мої книги не дуже читаються, вони все ж таки досягають розуміючого серця. Гадаю, у вас розуміюче серце. Чи не так?
— Сподіваюся. Так. Наскільки розумію, ви знаєте чоловіка на ім'я Коррадо Калітрі.
— Коррадо? О так, я дуже добре його знаю. Блискучий хлопець. Трохи збоченець, боюся, але дуже розумний. Люди кажуть, що я теж збочена. Гадаю, ви читали мої книги. Ви теж так думаєте?
— Впевнений, що ні, — сказав Джордж Фабер.
— Ось, бачиш. У вас і справді розуміюче серце. Збочення — це щось інше. Збочення — це прагнення знищити те, що любиш. Я хочу це зберегти, плекати. Ось чому Коррадо приречений. Він ніколи не може бути щасливим. Я казала йому це багато разів… До того, як він одружився, після того, як його шлюб розпався.
— Ось про що я і хотів з вами поговорити. Шлюб Калітрі.
— Ну, звичайно ж. Я знала це. Це те, що мені говорили еманації. Ви закохались в його дружину.
— Звідки ви дізналася?
— Я жінка. Не звичайна жінка. О ні! Мене називають сапфічною жінкою, але я волію казати: повна жінка, хранителька глибоких таємниць нашої статі… Отже, ти закохався в дружину Коррадо.
— Я хочу одружитися з нею.
Сивілла нахилилася вперед, обхопивши своє маленьке обличчя долонями та втупившись у нього своїми яскраво-блакитними очима.
— Шлюб. Зазвичай, це жахлива помилка. Повітря, пам’ятай! Треба бути вільним — парити, підніматися, падати, бути обійнятим чи відпущеним. Дивно, що чоловіки ніколи не розуміють цих речей. Я була одружена колись, давно. Це була велика помилка. Іноді мені здається, що чоловіки народжуються недосконалими. Їм бракує інтуїції. Вони народжені бути рабами власного апетиту!
— Боюся, що так, — сказав Джордж Фабер з посмішкою. — Можна мені сказати, чого я хочу?
— Будь ласка, прошу, зробіть це.
— Мені потрібні докази для Священної Римської Роти. Щоб К'яра була вільною, ми повинні довести, що Коррадо Калітрі одружився з хибним наміром. Ми повинні довести, що він висловив цей хибний намір третій особі перед шлюбом. — Він поліз у кишеню та витягнув друковану заяву, яку підготував того ранку. — Це, більш-менш, те, чого ми хочемо. Чи не готові ви її підписати?
Алісія де Ногара взяла папір, ретельно прочитала його та поклала на стіл.
— Як це грубо! Як жахливо грубо з боку Церкви вимагати такої образи. Знову свобода, розумієте! Якщо люди зазнають невдачі в коханні, нехай вони будуть вільні, щоб почати все спочатку. Церква намагається замкнути душу в банку, ніби це плід, законсервований у формальдегіді… Так вульгарно та середньовічно… Скажіть мені, чи знає Коррадо, що ви прийшли до мене?
— Ні, не знає. З якоїсь причини, яку я не можу зрозуміти, він хоче триматися за К'яру… Звичайно, не для того, щоб жити з нею, а щоб тримати її, як шматок землі чи квартиру.
— Знаю, знаю. Я ж казала, що він збоченець, чи не так? Ось як це проявляється. Йому подобається мучити людей. Він намагався мучити мене, хоча я нічого від нього не хотіла. Все, що я хотіла зробити, це навчити його, як дарувати любов і відповідати на неї. Я теж думала, що мені це вдалося. Він здавався дуже щасливим зі мною. Потім він пішов, назад до своїх хлопців, назад до своєї маленької гри в обіцянки та відмови. Цікаво, чи він зараз такий же щасливий, як був зі мною.
— Сумніваюся.
— Ви хочете завдати йому болю?