– Боже, віддай мені сина! Віддай його! Віддай, прошу… Живого чи мертвого – віддай! Боже всемогутній! Ти ж можеш… Віддай мені сина!..
Ніби у відповідь – проміннячко крізь розбите віконце. Простісінько на захаращену підлогу.
Бачить Роман – на підлозі щит із дощок збитий. Спочатку подумав – шмат від підлоги лишився. Придивився – та це ляда! Такими лядами льохи у хатах накривають.
Поліз до ляди. Тремтить, наче вже знає все.
Відсунув… Схилився, глянув у чорне провалля. Промінь – туди ж. До самого дна. А на дні…
– Синочку… І знепритомнів.
Тієї вересневої середи морозно стало – хоч нове пальто вдягай. Катерина вперше за тиждень до школи хотіла. Сяк-так зібралася, в чоботи влізла, вийшла з дому. От-от Людка має підскочити.
А замість Людки мчить вулицею Тарасик-першокласник, Тамарчин молодший син.
– Дядько Роман Сашку несе! Дядько Роман Сашку несе! – кричить.
Шанівці з хат вибігають, та так коло них і кам'яніють.
Катерина завмерла і голову підвести боїться, ніби винна у чомусь страшному. А вже й мамка з татком із хати вибігли. Мамка плаче, татко цигарку мне.
– Йо…
Катерина насмілилася. Очі звела…
Ступає дядько Роман… Крок зробить – і ніби дрижить усе серед тиші раптової і неймовірної, ніби шифер зараз із дахів позлітає, стіни долу впадуть, кури розлетяться, корови попробивають загородки і геть… геть від біди.
Без сорочки йде. «Холодно», – Катерині чогось у думку.
Сорочкою Сашко прикритий.
Несе Роман сина на руках, а очі… Очі заплющені. І в Романа. І в Сашка… Згасло синє світло.
– Лишенько, лишенько… – мамка шепоче.
Катерина крутнулася – і до хати. На ліжко впала…
– Лишенько, лишенько, – мамчині слова повторює. Так до вечора і проридала. Мамка доньки не чіпала.
Як сонце впало, Катерина до мамки в кухню вийшла.
– Що ти робиш, мамо?
– Раїсі збираю на похорон, – мамка. І складає: яйця, олію, сала шмат, самогонки десять літрів, борошна мішечок, капусту, моркву.
– А татко?
– Пішов труну робити. Залусківський дощок дав добрих. Безплатно.
Мамка сіла біля столу, на Катерину глянула.
– Як ти, доню? Вже не плач. Сашка не повернути.
– Я піду…
– Та куди? Страшно, їй-бо, з дому виходити.
– Я до Людки…
– Ну, сходи. А, може, зі мною до Раїси підеш? Сашко в хаті лежить. Посидиш, попрощаєшся… Більше не побачиш…
Катерина в сльози.
Мамка головою похитала: мовляв, отаке життя, доню. І далі харчі збирати.
Катерина з дому вийшла і ноги повели до кургану.
За село вийшла – змерзла. Глянула в бік кургану, і ніби такий міцний вітер над курганом свище… От-от знесе курган, а кволої копи й не торкне. А як курган із землею зрівняється, вітер за Катерину візьметься, закрутить і кине в поле – подалі від копи.
Катерина кофтину запахнула щільніше, повернула й пішла до баби Килини.
Рудий і Чубчик признали. Хвостами крутять, ластяться.
– Та нема в мене нічо' – Катерина каже, а тут і баба Кили-на з мазанки виповзає.
– Проходь, проходь, сердешна, – каже.
Катерині від тих слів – сльози з очей. «Трималася, трималася, а баба мовила, я й розквасилася», – сердилася.
Баба біля мазанки сіла й заспівала тихо:
– Бабо! Звідки? – дівча плаче, а не спитати не може. Це ж її пісня… Її. Тільки вона її знає, сама вигадала.
– Почула…
– Ви ж глуха!
– То й що?
Баба Катерину за руку взяла і в мазанку повела. До столу посадила.
– Пригощати не буду.
– Яке там їсти?! – Катерина їй. – Серце розривається, і знов я, бабо, сліпа… Онде так усюди вдивляюся, аж очам болить, а нічо'… Нічо' не бачу, бабо! Тільки… його. Весь світ синім став.
– Дала б тобі узвару такого, щоб заснула. Помолилася б над тобою, та не час. Додому біжи. Мамка вже, мабуть, на сполох б'є.
– Дайте хоч із собою узвару того, – Катерина просить.
– А от ковтни трохи та йди… – баба простягнула глиняний глечик.
Катерина ковтнула раз, другий…
– Що це? Ніби сила влилася…
– Іди.
Дівча вибігло, зупинилося.
– Я ще прийду…
Баба Килина перехрестила Катерину у спину й тихо мовила:
– Ще раз побачимося…
Катерина дісталася Шанівки, порожньою хатою пройшлася.
– Усі біля тебе, Сашко… – і заплакала.
На ліжку сіла, під ніс шепоче тихо:
Незчулася, як заснула. І сниться їй: от ніби Сашко стоїть. І такий гарний, усміхнений. Очі сині сяють.
– Я живий, – сміється. – А ти, Катька, дурна! Мелеш усяку глупоту, а важливого не кажеш.
– Якого такого важливого? – Катерина йому. І на себе дивиться. Ніби спека, а вона у пальті рожевому пріє.
– Що батька мого любиш! – Сашко каже – і змарнів на лиці вмить.
– Звідки ти знаєш? – дивується Катерина.
– А я тепер усе чисто знаю, – Сашко відповідає.
– Таж то добре, – Катерина каже.
– Та ні, то сумно, – Сашко їй.
– Та не сумуй, ти ж живий, – Катерина підбадьорює.
– А ви – ніби мертві, – Сашко відповідає. І – нема його. Катерина дивиться, дивиться, а звідусіль сліпить щось яскраве, різке…
