На цвинтарі батюшка відправив службу, а тітки-півчі так гарно виводили чистими голосами, що шанівці заслухалися, захрестилися. «І нині, і прісно»… «Амінь»… Незчулися, як Раїса вирвалася. А її ж троє міцних чоловіків підтримували.
Татко кинувся Раїсі просто під ноги, вхопив. І якби не це, стрибнула би, бідолашна, у рівненьку одномісну яму.
– От йо… – татко перелякався. – Годі, годі вже, бабо! Не погань хлопцеві останню путь.
Мамка брови насупила: мовляв, які ж ти дурні слова знайшов, Льончику!
А Раїса на татка глянула:
– А й то! – прошепотіла. – Що ж це я?.. І знепритомніла.
Із цвинтаря шанівці поверталися групками. Мужики дмухали цигарками без фільтру, зупинялися, наливали по одній із пластикової пляшки, йшли далі. Жінки бігли попереду: треба стіл підготувати, скатертиною вкрити, тарілки позносити…
Непритомну Раїсу до села везли тією самою підводою, на якій годиною раніше лежала труна із Сашком. Роман ішов за підводою, і, хоч як Ничипориха не вмовляла його сісти, тільки хитав сивою головою: мовляв, відчепіться.
Край села татко зупинився, з подивом глянув у кінець вулиці Імені Леніна.
– Дивіться… Онде люди! – і показує мужикам на двох незнайомих чоловіків. А ті на місці тупцюються, між собою про щось говорять, а поряд – валізи стоять.
– Може, жити до Шанівки приїхали, – каже Тамарчин чоловік Федір.
– Я ще такої глупоти, йо…, не чув! – каже йому татко.
А Степан із плеча акордеона зняв та аж захлинувся з радощів:
– Приїхали… Приїхали! Ну, Маруся! Тепер ти мене не зачепиш!
Мужики йому:
– Та хто такі? Що їм тут треба? Степан аж підскакує:
– Учені люди! Мо', зі столиці… Я й сам точно не знаю.Мужики, чуєте? Зустрілися на автостанції в райцентрі, а вони кажуть: шукаємо справжню Україну. Щоб усе по-справжньому. З піснями, кіньми, хлібом-сіллю… Шукаємо традицій, обрядів… Я їх у Килимівку хтів затягнути, та вони як узнали про ваш курган… Уперлися! Кажуть, поїдемо туди, де курган…
– Археологи, – припустив Тамарчин Федір. – Копати будуть.
– Щось я лопат не бачу, – татко каже, а Степан із місця зірвався, та до людей.
– Ет, як би знати, що приїдуть! – кинув. – Могли б обряд того… поховання показати. А так – тільки поминки.
Татко на мужиків дивиться.
– Ходімо… – каже. – У нас на сьогодні плани помінятися не можуть.
Баби в Раїсиній хаті вже тарілками дзеленчали.
Кандидат історичних наук Ігор Богданович Крупка вважав, що йому в житті пощастило. Батько – відомий український історик, хоча півжиття і провів у Москві, на Батьківщину повернувся на початку дев'яностих старим і вшанованим, усе бився, щоби виростити на дачі манго, і, хоч склерозив, сина не забув. Допоміг. Дозволив поритися у своїх чернетках. І у двадцять вісім Ігор Крупка захистив кандидатську. На зламі тисячоліть захистив – у двотисячному.
– Зв'язок між культурою та побутом на Придніпров'ї у до-гетьманські часи, – відповідав зі значенням худорлявий, як малозначущість, Ігор, коли хтось цікавився.
Від батька Ігорові дісталися не самі чернетки, але й засвоєна з дитинства аксіома: шануй свою землю, і вона тобі щастя родить. Малий Ігор пам'ятав, як під час московського періоду їхнього родинного життя батько-професор повертався зі вченої ради, кидав чорний портфель у коридорі, наливав на кухні «Московську», випивав, плювався і кричав:
– Кляті москалі! Навіть горілку доводиться москальську пити! Вижити мене звідси хочуть! І виживуть колись. Бо нема в мене під ногами опори. Нема землі рідної. От і знай, Ігоре!
Шануй свою землю, і вона…
– Щастя родить, – декламувало професорське дитя, а потім наївно пропонувало: – Папа, давай поедем на родную землю.
Професор теж переходив на вживану.
– Поедем, сын! Обязательно поедем…
– Когда?
– Вот на ноги встанем и поедем…
– Так ноги только на родине крепко стоят, – нагадував малий.
Професор дратувався, зачинявся в кабінеті, а Ігор біг на вулицю. Потім – до школи, ще пізніше – на історичний, звичайно, факультет університету. І все не міг розгледіти серед друзів і знайомих «клятих москалів».
Уперше Ігор відчув себе «хохлом» після розвалу Радянського Союзу. Батька випхнули на пенсію, а завідувач кафедри порадив:
– Ехали бы вы, Крупки, в Украину.
Студент Крупка перевівся до Київського університету, півроку винаймав квартиру на Подолі, а потім викупив її за батькові гроші. А скоро батько-професор із мамою-домогосподаркою й самі до Києва перебралися. Купили квартиру на Великій Житомирській, дачу у Вишеньках. Здихалися «клятих москалів».
Батько-професор вечорами гуляв київськими вулицями, повертався і звірявся дружині:
– Да, Тася! Киеву до Москвы далеко… Размах не тот! Эх, если бы не Горбачев… Мы б с тобой сейчас в Большом театре «Аиду» слушали.
– А мне тут нравится, Богдан, – втихомирювала професорську гординю дружина-росіянка. – А как тебя уважают! Разве этого можно было ожидать в Москве?
Знала жінка чоловікову слабину.
– Это точно! А знаешь, почему меня уважают? Потому что я преподавал в Москве! Понимаешь? Чувствуешь парадокс, Тася?
