На відміну від батька, Ігорові московське минуле ні допомагало, ні заважало. Для докторської професорських чернеток було замало, тож Крупка-молодший викладав у приватному інституті, підпрацьовував експертом ув антикварному салоні, звідки потроху стягав «усілякий непотріб», як пояснював хазяїнові. Отой «непотріб» і став основою колекції старожитностей Крупки-молодшого. А коли професора, крім манго на дачі, вже не цікавило ніщо, Ігор спокійно перетяг до своєї оселі раритети, накопичені батьком. І зрозумів: любов до історії може зробити його багатим. Відтоді пошуки нових екземплярів для колекції стали метою, захопленням, збоченням і суттю життя худого й довгого, як голобля, Крупки-молодшого. Окуляри та виразка шлунка логічно доповнювали образ звихнутого колекціонера. Про курган під Шанівкою Ігор Богданович Крупка почув випадково. Від розхристаного дядька на автостанції у далекому райцентрі, куди занесла Крупку ностальгія за студентською юністю. А всьому виною – Денис Актубов. Разом Київський університет закінчували. Приліз у столицю зі свого Полісся, як вовкулака. І до Крупки… – Ігорьоха! Сурми чуєш?
– Які сурми?
– Пригод, пошуків, відкриттів!
Наче й не було десяти років після альма матер. Волосся в Актубова не порідшало, сало не висить, м'язи грають, очі блищать.
– У мене робота, потім іще одна робота, а потім… найголовніша робота, – Ігор пальці загинає.
– А в мене – джип! Місяць вільного часу, два ящики коньяку, диктофон і… -…і зуд у жопі! – Ігор йому.
– Точно! Сверблячка в жопі, – Денис сміється. – Поїхали, брате! Нащо нам чужі землі, ми й про свою мало знаємо.
– Докторську захищати готуєшся? – здогадався Ігор.
– Воно, воно… Селами поблукаємо, пісень назбираємо, емоцій позитивних нахапаємося, у землі пориємося…
Слово вилетіло. «Поритися – не зайве», – подумав Крупка. Перед антикварами вибачився, в інституті собі підміну знайшов і – гайда!
Того разу тільки до райцентру й доїхали. Джип зламався, Ігор застудився й засумнівався: може, дурне вигадали?
Денис три дні поїв друга горілкою з перцем, на четвертий сказав:
– Ти здоровий, не придурюйся! Поїхали! Дуже мене заінтригував той мужик, що на автостанції про курган розказував.
Джип Дениса Актубова закляк у багнюці між райцентром та Килимівкою. Чисте поле. Півдня історики виглядали живу душу. Змерзли. Напилися. Знову змерзли, і коли Ігор забіг під деревце, щоби не сідати посеред болота з туалетним папером у руці, на дорозі з'явилася вантажівка.
Літній чолов'яга підозріло обдивився джип і запитав:
– По зерно? Нема зерна! Із півгодини Ігор просив чолов'ягу дотягнути джип до райцентру.
– Тільки соляру палити, – пручався чолов'яга.
Зійшлися на пляшці, двадцяти гривнях і каністрі солярки. Чолов'яга повеселішав:
– Можете вашого джипа на моєму дворі лишити. Жінка весь час удома. Під охороною буде. Якщо заплатите…
Денис мовчки поліз по гаманець.
– Нормально? – запитав, простягаючи п'ятдесят доларів.
– Овва! – сказав чолов'яга і знову підозріло подивився на вчених. – Грішми розкидаєтеся. Може, по зерно приїхали?
Денис розсміявся і запитав:
– Як вас… по батькові? Іванович? Петрович?
– Та якесь жидівське, – зітхнув чолов'яга. – Мануїлович.
– Чому ж жидівське, – втрутився Ігор. – Мануйло… Дуже розповсюджене колись українське ім'я.
– Е-е-е, ви не плутайте, люди добрі. Мануйло – то одне, а Мануїл інше, – розсудив чолов'яга… – А в мене у паспорті записано Мануїлович. А все та дівчина у конторі. Їй писати треба уважно, а вона хлопцям бісиків розкидає. Денис витяг блокнот, почав записувати.
У райцентрі джип дотягли до дому Мануїловича, чолов'яга показав жінці краєчок купюри і наказав:
– Гості у нас. Люди вчені… Їдуть курган вивчати. Тож давай на стіл.
Жінка крутнулася, грюк-стук каструлями. Ігор і рук помити не встиг у мисці з холодною, як лід, водою.
Мануїлович гостей усадовив, пляшку витяг, наливає і примовляє:
– У місті – їсти нема чого. Одна хімія… А ми вас зараз нагодуємо. Ковбаса домашня, курка ще вранці бігала, яйця домашні, огірки малосольні – сам солив, картопля клята – не вродила. Та нічо'… До весни вистачить. А самогонку жінка робила. Ох, вона у мене самогонку добру жене…
Учені вже по третій прийняли під курку і домашню ковбасу, коли знадвору чують:
– Мануїлович! Мануїлович! Чолов'яга у вікно висунувся.
– Мануїлович! Дам соляри, тільки звози мене на поле за током. Кукурудзу треба перевезти, а мій «газик» зламався.
– Не можу.
– Мануїлович…
– Люди в мене! – похвалився Мануїлович, почухав потилицю. – Добре, бери вантажівку і сам їдь. Та гляди мені!
Під вечір «учені люди» могли тільки кліпати очима та слухати оповіді Мануїловича про одну доярку, яка колись на рекорд пішла, добу доїла, вже корови від неї сахалися, а вона засинала і все руками коров'ячі дійки шукала.
– Треба їхати, – сказав Денис і захропів. Ігор притулився до нього і за мить уже теж спав.
– Не вміють городські пити, хоч і вчені, – констатувала жінка Мануїловича, прибираючи зі столу недоїдки.
– Нічо'… Зранку – розсіл! Умиються… І буде діло, – відповів Мануїлович. – Ти, жінко, постели гостям. Хай виспляться.
