– От дурний! От дурни-и-й! – Катерина шепоче, а в пальті їй зовсім зле. – І чого це ми мертві?! Вигадає ж таке. Он у мене пальто нове, і ліфчик є. Свиню заколемо, то й чобітки будуть. Мамка казала, як перезимуємо, то, може, швейну машинку купимо. І таткові велосипеда. І замовкла, бо звідкись на неї велосипед котиться.
– Як проїдуся Шанівкою, Людка вмре від заздрощів! – Катерина у пальті рожевому на велосипед залізла. Педалі давить. Онде й вулиця Імені Леніна. Виїхала, а Шанівки впізнати не може. Уся вулиця – з отих страшних великих покинутих будинків. Вікна побиті, дахів нема. І шанівців щось не видко.
Бачить Катерина – від одного будинку йде хтось. Вона до нього. А це – Сашко. Лізе на постамент, Катерині каже:
– Я тут постою. Добре? Катерину сльози душать.
– Та, звичайно, що постій, – каже. – Тобі там ізверху все чисто видно. Глянь, Сашка, де шанівці ділися? І чого село таке побите? Може, побачиш…
Сашко розреготався. Відлуння – аж до кургану.
– Яка шана селу, така і Шанівка! – сказав і впав із постаменту.
Катерина на ліжку підскочила:
– Мамцю, рідна… І з порожньої хати геть.
Бігла, бігла, під Романовою хатою стала. А тут Людка крутиться.
– Ой, Катька! Як же страшно… А Сашка такий… як ангел.
– Людка, сходи до хати, мамку мені поклич, – Катерина просить.
– А сама чого? – Людка сльози втирає, на подругу дивується. – Іди! Сашку побачиш…
– Не піду, боюся, – Катерина їй. – Поклич мені мамку.
Мамка вибігла.
– Отакої! І що це ти, доню?
– Мамо… Не можу сама в хаті. І тут – боюся.
– А я тобі діло знайду, – мамка каже. – Підеш вулицею, квітів нарвеш. Багато… Щоб усю підводу обкласти.
– Яз тобою піду, – Людка каже.
– Мамо, немає на вулиці квітів, – Катерина озивається.
– До кожного двору зайдеш і нарвеш найкращих, – мамка повчає. – І ніхто лаятися не буде?
– Ні, доню. Ніхто лаятися не буде, – і мамка пішла.
Усю ніч шанівці не відходили від Романової та Раїсиної хати.
До поминального столу позносили, хто що мав.
Баби на кухні по черзі поминальну їжу готують. Плачуть і курчат скубуть, плачуть і буряки на борщ чистять, а потім із Раїсиної вітальні хтось із сусідок зайде:
– А йдіть! Посидьте біля Раїси, а ми тут вас підмінимо. І йдуть баби з кухні до вітальні, де на ліжку лежить спокійний Сашко, а поряд сидять німі, сліпі й глухі від горя Роман із Раїсою. Присядуть баби поряд і тільки – то на Сашка, то на Раїсу – уважно, щоб устигнути підхопити, як раптом упаде.
Мужики – все більше на ногах. За селом на кладовищі яму рівненьку викопали, труну зробили, оббили її матерією. Підводу не дуже стару знайшли, коняку сумирну, щоби не жахалася. У підводу сіна свіжого поклали, рядном гарним застелили – на це рядно труна ляже. А потім хреста зробили, рушниками обв'язали, а Залусківський заприсягся, що привезе на ранок батюшку.
– Ой, це таке гарне діло! – із шаною кивала головою стара Ничипориха. – Таке благо для душі! Навіть перехрестила вантажівку Залусківського, коли той із Шанівки по темному рвонув.
На десяту ранку мужики переклали Сашка з ліжка у труну, і Раїса вперше ворухнулася. Виболілі очі підвела, труну побачила, впала біля неї і так моторошно завила, що вся Шанівка задихнулася.
– Синочку мій… Сонечко моє ясне! Дитино моя дорога! Прокинься, любий мій! Прокинься, бо жити без тебе не зможу… Синочку…
Баби відтягли Раїсу, всадовили на стілець. Мамка Раїсу за плече тримає, а сама на Романа дивиться. А той стоїть – мов стовбур. Ні тобі пари з вуст, ні сльозинки. Чорний увесь! Із тіла зійшов за добу. Тільки голова геть біла стала й волосся купи не тримається. Чогось віється… Глянути збоку- кульбаба зів'яла, а не чоловік.
Мужики шепотіли, що треба вже тіло з хати виносити, а баби протестували.
– Треба Залусківського дочекатися! – шипіла Ничипориха. – Хай би батюшку привіз.
Залусківський обіцянку перевиконав. Близько одинадцятої привіз священика, двох тіток-півчих і завідувача килимівського клубу Степана з акордеоном.
– Святий чоловік! – сплеснула руками Ничипориха, а мужики зітхнули з полегшенням: мовляв, можна вже виносити? Баби головами закивали: виносьте, виносьте, бо яке ж це серце треба мати, аби Раїсині плачі витримати. Не вернути вже Сашка… Край ховати треба!
Мужики труну винесли, на підводу поклали. Таткові довірили хреста нести. За підводою – Роман із Раїсою та чоловік зо п'ять, щоби пильнувати за ними. Позаду батюшка, тітки-півчі та Степан із інструментом. Залусківський командує:
– Давай музику! До цвинтаря грай мені без передиху, а на цвинтарі батюшка службу відправить. А ти, Степане, перепочинеш.
Степан тихцем чарку хильнув, потім другу…
– Буде музика! І як заграв! Ничипориха аж посміхнулася в долоню.
– Ой, який ловкий похорон! От і мені б такий! І батюшка… І музика… І квіти! А яке рядно на підводу гарне поклали… Це ж – просто у рай!
Раїсу за підводою тягли. Роман ледь переставляв ноги сам по собі і, здавалося, взагалі нічого не бачив. Катерина з Людкою пленталися позаду всіх і за розпорядженням Залусківського тягли важкі торби з харчами для батюшки й тіток-півчих. Ревли, аж очі попухли.
