– Невже ви дійсно вірите, що Катя… ця маленька дівчинка… зовсім дитина… могла…
– Могла! – прошипіла Тамарка.
– Чекайте. Давайте спробуємо поміркувати… – Денис завівся. – Дівчина, яка на таке здатна, повинна бути сміливішою, розкутішою, навіть агресивнішою! А Катя… Вона зовсім інша… Таке добре і славне дитя…
– Отаке кляте стерво! – вигукнула Ничипориха. – Удавало з себе янголятка!
– Та стривайте, – Денис до неї, а Ничипориха його по щоці – лясь!
– А ти, мабуть, такий же збоченець! – крикнула. – Чого захищаєш?!
– Що ви собі думаєте?! – аж заверещав Денис. – Чого руки розпускаєте?!
– А був би ти шанівським, то взнав би, як тут руки розпускають! – ще гучніше розкричалася Ничипориха. – Хвали Бога, що чужий…
До ночі мамка так і просиділа біля ліжка Катерини, татко двері боронив, аж поки шанівці не порозбрідалися, а гості отаборилися за хатою у сараї – знахідки розглядали, курили.
– Я їх боюся, – признався Денис. – Вони такі… могутні, мудрі та жахливі. Ховають, тут же пісень співають, до схід сонця вже працюють, не розгинаючись до ночі, самі суд творять, по щоках б'ють. Хіба то правильно?
– То село, громада, – сказав Ігор. – Тут – або так, як усі, або ніяк.
– Що з дівкою буде?
– Не знаю, то від багатьох причин залежить. Може, встигнуть розібратися, може… не схочуть чекати.
Мамка теж розуміла – шанівці можуть не дочекатися, поки повернеться з лікарні Сергій і розповість про події страшної ночі. Травою доньку відпоювала і все благала:
– Доню, ну невже зовсім без причини село вишкірилося?
– Не знаю нічого, – знай твердила Катерина, а як мамка вийшла на хвилю, то сіла в ліжку, шию косою обмотала – і дивиться навкруги, наче гачка шукає.
Мамка вскочила:
– Ти що робиш?!
– Не лякайся, мамо… Я так… Не зроблю дурного.
– А чого шию обмотала? От обріжу тобі косу, знатимеш!
– А я й сама хотіла.
– Ні, не будемо косу різати, – мамка охолола. – Не можна. Дівка не косу ріже – долю собі. – І що то вона за доля, якщо від коси залежить? – Катерина їй.
– А в кожного своя, доню. Хоч як не крути, а йдеш однією дорогою. На дві одразу не скочиш.
Мамка говорила, говорила, а Катерині Роман перед очима стояв. «Уже, мабуть, і знає, які. побрехеньки про мене селом ідуть, – плакала душа. – Та ще й не прийшла до нього. Зовсім йому там на копі погано… І мені… І мені…»
Уже й ніч лягла, а мамка все боялася від донечки відходити. Катерина дивиться на неї – очі злипаються, втомлена, знервована.
– Лягай, матусю. Мені вже краще… І не бійся. Нічого собі не зроблю. Мамка з недовірою:
– Добре…
Татка гукнула.
– А, ходімо, Льончику, «на дачу». Хоч поспимо трохи.
Татко потилицю почухав.
– Так теє… У сараї гості засіли. Як ми їм скажемо…
– А нічого не будемо говорити, – сміється мамка.
До сараю зайшли.
– Я вам уже постелила, – мамка лагідно. – Прошу, прошу… Останню нічку у Шанівці виспіться мені добре. Ігор із соломи піднявся.
– А це, значить, і є ваша «дача»?..
Мамка зітхнула.
– Вона… Грошей треба.
– То, може, ми тут… – Голос в Ігора геть захрип – розхвилювався Ігор, сам не знав від чого.
Тут і татко розсміявся.
– Куди вам, городським! Померзнете. Ідіть, ідіть. Ми звикли… Зимою, як грубу не протопити, – що в хаті, що в сараї…
Катерина не спала. Лежала у своїй маленькій кімнатці, чогось гладила долонею скляне рожеве пальто. І до чого воно тепер, коли і з хати не вийти?
Від віконця – зашкреблося щось. Не злякалася. З постелі скокнула, до вікна.
– Дядьку Романе?… – і заплакала. А він стоїть під вікном і благає:
– Тихо, не плач… Відчини вікно, Русалонько.
Руки розтремтілися – ледь із клямкою впоралася. Відчинила, руки вперед простягла:
– Дядьку Романе… І – до нього в обійми.
– Змерзнеш, змерзнеш… – він і сам тремтів. – Чекай, пінжака на тебе накину.
– Дядьку Романе…
– Чекай, люба. Ходімо трохи далі від дому.
– Ходім, ходім…
Усілися за хатою, а тут – мамка з сараю. Чи наснилося, чи просто на доньку глянути хтіла… Чує – голоси. Причаїлася. Катерина з Романом нічого не чують.
– Дядьку Романе, – Катерина шию Романову обійняла, схлипує. – Не можу я вже більше. Не можу, хоч так стараюся. А ще селом про мене погане кажуть. А то неправда! Геть усе – неправда. Ви мені вірите?
Мамка й дихати забула, завмерла.
– Вірю, вірю, Русалонько. Я вже й сам не можу без тебе.
Куди не гляну – ти перед очима.
– Дядьку Романе, я боюся… Боюся, що тітка Раїса мене вб'є.
– Е, ні! – Роман шепоче, дівча по волоссячку гладить. – Нікому тебе не віддам. Ніхто тебе не скривдить, Русалонько моя.
– Та ви ж на копі, а я тут… Страшно… І сказати боюся, що люблю вас. Навіть матусі, а вона ж у мене найкраща…
– Не бійся. І з дому більш нікуди не йди. Хай у селі перестануть дурню нести. І на копу до мене не приходь. Я сам до тебе приходитиму.
– Дядьку Романе! Я хоч усе життя у хаті просиджу, тільки приходьте…
– Не мину, не бійся. І все життя у хаті не сидітимеш.
– Правда?
– Поїдемо. Дев'ять днів по Сашкові справлю, і поїдемо. Далеко-далеко…
– А не брешете?
Роман засміявся – полином повіяло.
– Люблю тебе, Русалонько. Жити без тебе не можу. – І я без вас… І я без вас… – торохтіла. – Це ж щастя яке…
