– Би бігти до нього! І все.
– Боже…
Мамка доньку не відпускає, наче та зараз же й побіжить геть:
– Доню… Чуєш? А як я скажу: не ходи за ним… Послухаєш?
Катерина від мамки відсахнулася, в очі заглядає:
– Послухаю… Їй-бо, послухаю… Тільки хіба ти мені щастя не хочеш?
Мамка сльози втерла.
– Скоро татко повернеться, а ми рюмсаємо…
– Мамусю, скажи… Ти мені щастя не хочеш?
– Хочу, доню. Тільки… Дай подумати… Не питай зараз нічого. Я тобі потім скажу. Добре?
– Добре. – І… з Романом поговорю.
– Навіщо?
– А ти хочеш усе тихцем? Не буває такого. Від людей не втечеш.
– Таткові не кажи поки.
– Не скажу. І ти… нікому не кажи поки.
– Добре. – І Романові скажи – хай не приходить. Поки. І так усе село гуде.
– Добре.
Мамка вже хотіла до курей іти, та не втрималася: – І як би ви оце жили?!
Катерина зачіпки не розчула:
– У щасті, матусю!
Залусківський перестрів бабу Ничипориху біля постаменту, де вона все бідкалася сусідам на дурну Дарину з Льонькою та непутящу доньку їхню Катерину.
– Що тут за революція? – спитав, а баби хором:
– Ой, таке твориться! Катька Льонькина у Сашковій смерті винувата. Шльондра клята!
Залусківський здивувався.
– Що ви, баби, мелете? Яка з неї шльондра?! У неї ще й цицьки не стирчать.
– Цицьки не стирчать, а між ноги вже свербить! – аргументувала Ничипориха. І тут же поцікавилася: – А де це тебе, Ваня, два дні чорти носили? Залусківський не образився.
– У мене, бабо, справ повно. Не те, що ви… аби язиками полоскати. Ясно?
– А чого ж! Ясно. Вчасно ти приїхав: підеш сьогодні ввечері з нами.
– Куди? – Залусківський зміряв бабу оком.
– До Льонькиної хати. Будемо їхню курву з дому викурювати. Залусківський щось прикинув, носа почухав:
– Може, й підійду. Нащо нам курви у Шанівці?
– Оце діло! – зраділа баба Ничипориха від несподіваної підтримки. – Золота ти людина, Іване Залусківський! А як Романові з Раїсою допоміг! Який похорон ловкий організував. І музика, і отець-священик. От би й мені…
– Ти нас усіх переживеш, – відмазався Залусківський і пішов до свого дому.
Відпочити хтілося. Втомився.
Було від чого. Аж два дні Залусківський у місті шукав і таки знайшов якогось дивного чужого чоловіка, якого й привіз тихцем до Шанівки, лишив ув одній із покинутих хат і наказав:
– Рипнешся – придушу. Виконаєш усе як треба – місяць пити будеш.
– Дай зараз хоч сто грамів! – проскиглив чужий.
Залусківський – невблаганний:
– Терпи, падло, – порадив. – Увечері прийду.
Татко напився. Не так, приміром, як при гостях, – три стопки під закуску. Люто напився. Валізи вченим до Килимівки дотягнув, вони йому грошей натикали. А татко… Чи зрадів, що мамка про ті гроші не зна. Чи засмутився через розмови вчених, які дорогою все розмірковували про сільське життя й добалакалися до того, що…
– Льоня, нема у світі причини, щоб жити, як ви! – гарячкував Денис. – Це ж кам'яний вік. Під кущ бігати, у тазу митися, на печі готувати…
– Прати руками, – додав Ігор, згадуючи, як Дарина щодня постіль міняла.
– Нормальне життя, – відказував татко. – А що там у вашому місті?
– Культура! – запевнив любитель народних пісень Денис.
– А казали ж, що до нас по культуру приїжджали? – здивувався татко.
– Ні, до вас не по культуру, – уточнив Денис. – По пісні й сучасні традиції… І вони у вас, скажу прямо, дикуваті…
– Значить, традиції – це не культура? – загнав татко вчених у глухий кут.
– М-да, щось ми заплуталися, – визнав Ігор. Денис не здавався:
– Не ображайтеся, Льоня! Усе, що ми побачили… ваше життя… Воно народжує нові традиції… Традиції дикунства й безкультур'я.
– Як це? – татко пхикнув. – Як пісні – так гарні, як традиції – так погані.
– Пісні гарні, бо давні… Немає сучасних народних пісень… Нема! Рідкісні краплини в океані естрадного завивання. А традиції погані, бо… життя у вас, Льоня, погане. Погане, і не заперечуйте! Оце хлопця ховали… Це ж кому сказати – від чого згинув… Не повірять! Бо – дикунство! Відсутність елементарної інформації… А дочку вашу все село цькує. За що? Ми їдемо з тривогою за вашу Катеринку.
– Та нічого з нею не буде, – відказав татко похмуро.
– А як буде? – сіпнув його Денис.
– Поки я живий – не буде, – твердо повторив татко.
– Та ви ж один, Льоня! – крикнув Денис. – А їх – ціле село! Вони всю вашу сім'ю поїдом з'їдять.
Татко голову опустив:
– Хай тільки спробують. Пошкодують…
– Ця розмова не має сенсу! – вигукнув Денис. – Ви мене не розумієте!
– Та чого ж, розумію, – сказав татко. – Зневажаєте нас… Бо ванни нема. На дорозі болото…
Якраз до Килимівки вже доходили. Денис руками розвів.
– Та звідки ви таке взяли?! Я до селян – із усією повагою! Серце за вас усіх болить!
Татко кинув валізи на землю:
– Поважаєте? А чого ж я за вас валізи тяг?
Учені заніміли.
– Ми заплатимо… Дарма ви сумніваєтеся, – забелькотіли обидва.
– Та нащо мені ваші гроші?! Ванну купити?! – всміхнувся татко. – Я – з повагою… А ви… гроші…
– Льоню, ви все неправильно зрозуміли! – Денис йому. І – по кишенях.
Татко потилицю почухав, але гроші взяв.
– От йо.. з культурою вашою!.. На дерево при дорозі вказав.
