Роман поцілував дівча у щоки, пішов геть. За парканами згинався, аби не побачив ніхто. Катерина – до віконця. А за хатою мамка – мов кам'яна. Долонями рота затулила, бо кричати хтілося на весь світ.
Ранком із гостями прощалися. Мамка пишний сніданок затіяла, всі за стіл повсідалися: мамка, татко, Катерина й Денис із Ігорем. Денис стопку підняв:
– Дякуємо вам за все. Прекрасні ви люди! Будемо вас згадувати.
Татко не знає, куди очі подіти. Коли б оце його отак вихваляли… І- за що?
– Та пийте вже, – сказав, стопку перекинув. Ігор теж хильнув. Поставив стопку на стіл і до мамки:
– Може, давайте ми у райцентрі в міліцію зайдемо?
– Навіщо? – мамка – брови колесом.
– Погрожують Катрусі… тут, – Ігор їй.
– Розберемося, – мамка каже. І – сама не своя. Навіть татко помітив:
– А чого ти, Дарина, крутишся, як дзиґа…
– От ти скажеш, Льончику! – відмахується мамка.
– Ні, я серйозно, – наполягає Ігор. – Погоджуйтеся. Ми зайдемо до районного відділу міліції, розкажемо, що дівчині погрожують фізичною розправою… Що вона з хати не може вийти.
Мамка не встигла відповісти. Катерина ложку кинула, очі сяють.
– Не треба міліції. Усе добре…
Денис вухам не повірив.
– Катя, у тебе все добре?!
– Добре, – каже і сміється. – Я щаслива…
Татко насупився. – Із чого ти щаслива, мала дурепо? З того, що по селі про тебе дурне плетуть?!
– А хай плетуть! До мене не прилипає, – Катерина йому.
Учені розгубилися, татко плюнув, а мамка гіркоту в очах ховає.
– Досить уже про це, – каже. – Розберемося…
Після сніданку – перецілувалися і в путь. Татко зголосився донести валізи вчених до Килимівки, мамка до вулиці проводжала, а Катерина далі порогу не ступила. Ігор обернувся, зітхнув.
– Я зараз, – і до Катерини.
Візитку простягнув.
– Тут мої телефони київські й адреса. Якщо зовсім зле буде, приїжджай. Чим зможу, допоможу. Катерина візитку взяла, посміхається:
– Ну, тоді прощавайте навіки.
– Чому?
– Бо у гості кличете, як мені зле буде. А мені не буде зле.
– Твої б слова та до Бога, – відповів Ігор Крупка і пішов із двору.
Того дня шанівці хату не блокували. Тільки Ничипориха підійшла ближче, криконула:
– Катерино, курво паскудна! Радієш, що хлопця згубила? Ото й сиди у чотирьох стінах довіку! А вийдеш – пошкодуєш.
До неї прилаштувався Тамарчин синочок молодший – Тарасик-першокласник. Заверещав голосно:
– Катька – бля! Катька – бля!
Мамка надвір вийшла, до Ничипорихи кинулася: – Іди геть, стара відьмо! Своєї дочки не встерегла! Народила вона двох байстрюків бозна від кого, спилася та вдавилася! А ти, стара потворо, сиріт до себе не забрала! У дитбудинок здала! А в мене дочка не така! Злого не робила… А ти, Ничипорихо, курва і є! Бо віриш побрехенькам!
– Це я курва? – Ничипориха – руки у боки і по вулиці. – Ей! Ви чули? Тепер у Шанівці нові порядки! Хто правду говорить – той курвище! А хто хлопців губить – той ляля та янгол.
Мамка плюнула Ничипорисі вслід, пішла до хати. Ледь ноги тягла.
Сіла на кухні й заплакала. Катерина до неї:
– Матусю, рідненька моя… Як же я тебе люблю! Ну, чого плачеш? Не треба, не треба. Усе добре буде. От побачиш… Мамка сльози втерла, Катерину – за руку:
– Ану, сядь…
Донька вмостилася, мамку обійняла.
– Яка ж я щаслива, мамцю! Як я тебе люблю… Мамка помовчала та й каже:
– А я вчора вночі із сараю вийшла…
Катерина так і заклякла. Мамка їй:
– Чого це ти? Чи не чуєш? Кажу, вийшла я вчора вночі із сараю…
Катерина обличчя долонями закрила:
– Не лайся, мамо! Я тобі усю правду розкажу…
– То кажи, поки татка вдома нема. Бо як він дізнається – кістки переламає.
– Кому? – Катерина шепоче, а долоньок від лиця не приймає. – І тобі, люба доню. І… Романові, старому паскуднику.
Катерина – мамці в ноги:
– Хіба можна дядька Романа чіпати? Хіба можна? У нього горе таке… Сашка… А ти… таке страшне кажеш.
Мамка Катерину з підлоги підняла:
– Кажи вже всю правду, бо помру від горя! – прошепотіла так гірко, що Катерина перелякалася.
– Нема чого казати, матусю. Люблю його. І він мене. От і все.
– Як це?! – мамка питає. – Ти дівча мале, а він дядько старий. Кажи правду – занапастив тебе? Де це сталося?
– Ні, матусю! Не занапастив! Жодного разу з тих пір, як полюбилися…
– Боже милостивий! – мамка розридалася. – Що ти кажеш, доню?!
– Святу правду, мамо! – І коли ж устигла його полюбити?! – мамка все не могла до тями дійти. – І сама не знаю. Але мені крім нього ніхто не милий.
А Сашка… Та хіба могла б я Сашку скривдити?! Хіба могла б?!
Це він усе до мене чіплявся. Казав: «От виповниться мені шістнадцять років, і я тебе, Катя, за дружину візьму». А я від нього… Їй-богу, мамцю!
– Утекти, чула, хочеш? Мене покинути…
– Мамусю рідна! Я тебе ніколи не покину. Де б не була… Оце в гості приїду, гостинців навезу!
Мамка наче схаменулася. По щоці Катерину – лясь!
– А ти, я бачу, вже все й придумала…
– Мамусю, ти ж мене ніколи не била, – і ридма ридає. Мамка її обхопила – і собі плакати:
– Доню, що ти накоїла?
– Мамусю, а можеш і бити… Однаково. Люблю його. Сама казала – дівці треба при комусь бути. От ти при таткові, а я біля дядька Романа хочу.
– Та ти ж іще мала. Нічого не знаєш про любов.
– Як не знаю? Знаю, знаю…
– Дитино…
