Залусківський вже штани стягнув. Як почув – так і сів голим задом на землю.
– Що ти сказала?..
– Що чув, – Тамарку вразила реакція Залусківського. – А чого впав, ніби то твоя Алка з Романом у копі…
– Цить! – Залусківський заметушився, штани натягнув.
Знову сів. – Ану розказуй. Тільки геть усе чисто. Кожне слово…
– Та хіба всі Ничипоришині побрехеньки згадати можна? Домовилися ми з нею, що вона нікому більше й слова не мовить.
– Чому? – спитав Залусківський.
– Хочемо придумати, як малу хвойду провчити. Тре', щоб у селі не знали поки.
Залусківський почухав носа.
– Це ви добре придумали. Нащо село колотити…
Підвівся.
– Ходім, Тамаро.
– Куди? – Тамарка зовсім нічого не розуміла. – А теє… сексом тим… займатися не будемо?
– А тобі – аби встромив хто! – гримнув Залусківський. – Ходімо! Хочу, щоб Ничипориха мені все чисто розказала.
Ничипориха плела серветку з білих простих ниток. Залусківського з Тамаркою побачила – перелякалася. – Іване! Чи не передумав із моїм похороном?
– Про що це ви, бабо? – Тамарка їй.
Залусківський аж матюкнувся.
– От баби! А ну цитьте мені! Мовчіть! Жінки слухняно замовкли.
– А тепер ви, Ничипорихо, розказуйте про Романа і малу Катьку… – продовжив. – І якщо хоч слово збрешете чи придумаєте, буде вам похорон! Прямо завтра і буде!
Ничипориха зручно всілася, перехрестилася і почала малювати. Куди там Рембрандту!
– Значить, так… Лежить Роман на постелі білій… Помирає… Баби біля Раїси крутяться, а тут ти, Ваню, заходиш…
Ничипориха зупинилася, з острахом подивилася на Залусківського.
– Та я слухаю, слухаю… – сказав Залусківський. – І далі що?
Баба пожвавішала.
– Заходиш ти, Ваню, і кажеш: «Ану гетьте мені всі з хати! Я з Раїсою говорити буду»…
Залусківський підняв брови.
– Ну? І довго ви про мене розказуватиме?
– А тут Катька Льонькина тобі у ноги кинулася. «Дозвольте біля Романа лишитися! Благаю, дозвольте!»
Тамарка не втрималася:
– Та що ви кажете? Просто в ноги кинулася?
– От тобі хрест! – Ничипориха перехрестилася. – Скажи, Ваня, було таке чи ні?
– Було, хоч у ноги мала й не кидалася. Сказала, що лишиться біля Романа – вам, Ничипорихо, допомогти…
– От! Тільки всі вийшли, вона – до Романа…
– А ви де були? – спитала Тамарка.
– Я? – Ничипориха задумалася. – А мені зле стало. На хвилю надвір вискочила й назад у хату. До Романа… Ще й до кімнати не зайшла, чую – Катька з Романом розмовляє. А він їй відповідає…
– Він у відключці був, – сказав Залусківський. – Брешете ви, бабо.
– Щоб я здохла й без похорону на землі валялася! – підскочила Ничипориха. – Кажу, розмовляли. Вона йому: «Любчику мій ненаглядний! Хіба я тебе з палаючої копи витягла для того, щоб ти помер? А хто ж мене цілуватиме? Хто мене під копою кохатиме? Я ж тепер тільки й думаю, коли до тебе знову припаду!» А Роман їй: «Русалко моя кохана! Я теж тільки про тебе думаю. Тільки тебе кохаю і аж трясуся, так мене до тебе тягне. А на жінку свою дивитися не можу. Огидна вона мені. Тільки ти мені нужна, кохання моє неземне!»
Ничипориха зупинилася. Повітря забракло. Вдихнула глибоко.
– Оце я думаю… Мо' вона відьма? Двох окрутила за раз. І старого, і малого.
До Тамарки всміхнулася.
– Добре, Тамарочко, хоч твій Сергій вберігся. Але… теж постраждав.
Залусківський ніби не чує. Задумався – аж піт на чолі блиснув.
– Яка з неї відьма? – відповіла бабі Тамарка. – Звичайна бля! Навчилася ноги розсувати й рада.
– А як не звичайна? – наганяла баба страху. – Онде вона до Килини бігала. Може, зілля якогось приворотного випросила, а тепер казиться, що кожного може обкрутити.
Залусківский кашлянув.
– Слухайте, баби, що буде. Дівку покарати треба. Нащо нам у Шанівці такі паскуди?! Ви добре розсудили – не тре' поки нікому казати. Спочатку кару придумати, а вже потім…
Щоб не відвертілася.
Ничипориха активно головою затрясла: мовляв, буде зроблено.
– Райку! Райку тре' до помсти залучити! – прошепотіла, як партизанка у засідці. – Райка найбільш постраждала!
– Не час іще… – постановив Залусківський.
Щось собі покумекав. Матюкнувся.
– М-да, час… Кожної години щось нове дізнаєшся, мать його! І чорт його знає, як воно обернеться, – сказав. – Ні, тут і зволікати не можна. Оце три дні нам…
– На що? – не зрозуміла Тамарка.
– На план, – здогадалася Ничипориха.
Очі заблищали: старе як мале – аби гратися. – Є у мене вже план. Спалити їхню хату на попіл, із села вигнати голими й босими. І Катьку, і Льоньку з Дариною.
З бісівськими виродками завжди так чинили. Спалити – і геть.
– Нормально, – погодився Залусківський. – Завтра, бабо, заманіть Раїсу до себе ввечері. Обговоримо. Щоб… теє… як по маслу.
Тамарка слухала і зайвий раз переконувалася: ох і діловий мужик цей Ванька Залусківський! Ох і діловий. А значить, вишкрібати з себе його нащадків доведеться ще не раз.
Тривога гризла мамці серце: з дня Романової смерті Катерина жодного разу з хати не вийшла.
На похорон не пішла.
– Однаково попрощатися не дадуть, – сказала якось незвично, по-дорослому.
Мамка перехрестилася: мабуть, починає розуміти, що час пустити в серце забуття.
Наступного дня як лягла на постіль, так і не ворухнулась.
– Думатиму, – сказала.
