– Тепер однаково, – зніяковіла дівчина.
– Чому? – поцікавився Крупка.
– Матуся казала, не можна різати, бо долю собі обріжеш, а зараз уже можна.
– Чому? – не зрозумів Крупка.
– Та є вже в мене доля, – відказала.
– Тобто?
– Доля – то кохання, – Катерина опустила голову і ледь сльози втримує.
– Овва! – оцінила Жанночка Катрине жіноче єство. – Іди спати, філософине…
Катерину не здивував надувний матрац на підлозі кухні.
– М'якенько, – сказала Крупці-молодшому, який від сорому не знав куди очі подіти. – На добраніч. Хай вам щастя насниться.
– Ти… теє… Спи поки так, а завтра я щось краще придумаю, – виправдався.
Катерина плечиками знизала.
– Та й так добре… Дякую вам дуже за все.
Крупка не спав усю ніч. Спочатку Жанночка години зо дві базікала про «несподівані сюрпризи, яких зовсім не очікувала від Ігорчика», а як угамувалася, Крупка-молодший усе думав: куди ж подіти мале дівча, що звалилося на його голову? І на ранок згадав про батька-професора з матінкою.
– А це ідея, – прошепотів і вже хотів був очі заплющити, як на кухні почулося тихе шарудіння.
На годинник зиркнув – пів на п'яту.
– Якого чорта? – пробелькотів і попхався на кухню. Катерина вже встала, матраца надувного згорнула, біля плити порпається.
– Чого не спиш?
– Таж ранок! – усміхнулася. – Я вам сніданок приготую… Якщо ви не проти.
– Зазвичай ми о дев'ятій прокидаємося, – повідомив.
– Да? – здивувалася Катерина. – Ну, добре. Я тихо сидіти буду… Не потривожу… Спіть собі.
Крупка пішов до спальні й до дев'ятої ранку витріщався на білу стелю.
Потім прокинулася Жанночка та запитала: – Ігорчику! Ти підеш до університету й покинеш мене саму з цією…
– Це всього на кілька годин, сонечко, – відповів Крупка. – У мене є ідея, куди Катерину прилаштувати.
– Можна, я буду тобі телефонувати, якщо раптом…
– Сонечко! Ніякого «раптом» не станеться. Катерина – дуже чемна дівчинка. Вона, здається, вже й сніданок нам приготувала.
Виразка Крупки-молодшого вдячно відреагувала на вівсяну кашу з молоком, млинці й гарячий чай.
– Я скоро… – і Крупка побіг до університету. Як-не-як відчитав дві лекції – і мерщій до батька-професора та матінки. Аж – сюрприз! Навіть холодної осінньої днини мрія виростити манго загнала професора на дачу. Міська квартира відповіла на дзвінок у двері тишею, і Крупка-молодший зовсім розгубився. Повертатися до Жанночки з поганою новиною не хотілося. А довелося.
Крупка-молодший навіть перехрестився перед дверима свого барлогу.
– За що мені оце все?!
Двері відчинила усміхнена, як мрія, Жанночка. – Ігорчику? Чого так рано? А ми з Катериною затіялися вареників тобі наліпити. Коханий, ти любиш вареники?
– Сонечко! Розумієш, – тихо пояснював, – я планував Катю до своїх батьків відправити. Вони люди літні. Була б їм добра допомога. Та й квартира в них більша за мою. Але вони на дачі. Добре, якщо сьогодні надвечір повернуться. Та можуть і затриматися…
– То що? – ще лагідніше всміхнулася Жанночка. – Хай Катя поки в нас поживе. Я не проти.
– Сонечко, ти – свята! – видихнув Крупка-молодший. І тільки тепер до нього дійшло:
– Сонечко! Ти ліпиш вареники? Але ж це… – Крупка згадав усі розмови про здоров'я Жанноччиних рук і нігтів, яким суворо заборонено займатися домашнім господарством.
– Заради тебе я… – Жанночка цьомкнула Крупку у щоку й помчала на кухню.
– Катя! – почув Крупка з кухні. – Чому ти ліпиш такі великі вареники? Маленькі варенички їсти набагато приємніше. Ет, ну одне слово – село…
– Та село ж і є, – почулося у відповідь.
Крупка обережно зазирнув на кухню: Катерина ліпила вареники. Жанночка сиділа поруч, ложкою робила ямки у борошні, потів засипала їх і знову копала нові ямки.
Катерина побачила Крупку, всміхнулася:
– Доброго дня! Їсти хочете?
– Вареників – із задоволенням! – відповіла замість Крупки його виразка.
– То ж скоро…
– Добре, добре…
Крупка пішов до вітальні. Упав на диван. Дивні дива почали відбуватися… Жанночка – на кухні. І не проти, щоби Катя трохи пожила у Крупки. Де пастка? У чому каверза? Крупка крутився, крутився, та відповіді так і не знайшов.
А тут і вареники та столі. Апетит витіснив думки, і Крупка-молодший так смачно прицмокував, спустошуючи тарілку, що навіть Жанночка здивувалася. – Ігорчику! Ти ніби три дні не їв…
Професор Богдан Крупка з дружиною, «клятою москалькою» Анастасією, повернувся до міста за три дні. Він був у розпачі.
Манго повсихали. Замість дерев із землі стирчали сухі стовбурки сантиметрів із сорок заввишки.
– Это поражение, Тася! – тремтів професор. – Это крах! Я этого не переживу!
– У меня есть валидол, Богданчик, – відповіла завбачлива дружина і вже полізла була до аптечки, аж тут професора сяйнула думка:
– Тася! Мы купим на рынке росток киви. Хорошо?
– Хоть баобаб, Богданчик, – погодилася Тася, аби тільки чоловік не рвав серце.
Професор попхався на Куренівський базар того ж дня. Ківі не знайшов, натомість завмер перед тіткою, яка продавала цуценят мопса. І чогось такими бідолашними та пригнобленими здалися професору ті цуценята…
– Как моя Украйна! – патетично вигукнув професор, коли припер додому рудувате собача.
