Поклав перед Катериною чистий аркуш паперу. Наказав:
– Запиши двадцать своих самых заветных мечтаний.
– Зачем? – спитала Тася.
– По ее мечтам мы определим ее социальные перспективы, – пояснив професор. І до Катерини:
– Пиши!
Дівчина глянула на професора з подивом:
– Не можу…
– Почему?
– Таж нема в мене мрій…
– Як? – професор вухам своїм не повірив – аж на українську перейшов.
– Бо двадцятьох мрій не буває… Мрія – вона одна.
– То напиши одну.
– Не можу.
– Та чому ж, дурна ти дівко?!
– Бо моя мрія вже здійснилася. Я щаслива.
– Тася! Тася! Я цього не переживу! Що вона каже? Вона?!
Щаслива?! З якої ж це радості вона щаслива?
– Катенька, – обережно запитала Тася, – расскажи… Какая у тебя была мечта?
– У всіх дівчат одна мрія… Кохання… Справжнє кохання. На все життя. А все інше – то не мрії… То примхи.
– Що ти верзеш, дурепо?! Яке кохання? Тобі скільки років?! – роздратувався професор не на жарт.
– Скоро чотирнадцять буде… – І де ж твоє кохання? Чому вештаєшся по столицях, коли тобі треба в селі сидіти, корову доїти, щоб у місті молоко було, а не твоя дурна пика! – кричав професор.
– Роман… мій… згорів.
Професор зайшовся деренькучим сміхом.
– Тася! Ты слышала? Ее роман сгорел! Вот дура малолетняя. И это – будущее нашей Украины! Значит, один твой роман сгорел, теперь ты приехала новые романы крутить!
– Романом коханого мого звали. Згорів він. Чужі люди копу підпалили… Він згорів.
– Господи! Спаси и сохрани! – перехрестилася Тася.
До Катерини ближче сіла, за плечі обійняла.
А дівча ж без мамки – другий місяць… Як розревлося!.. І все життячко – перед очима. І він… дядько Роман… Чорний увесь… А очі – сині. І світ навкруги – синій.
Професор перелякався:
– Тася! Что она говорит?
– Богданчик! Катя говорит, что ее любимый погиб… И я ей верю.
– Но этого не может быть! Что за страсти-мордасти?! Я про село все знаю. Я там был…
– Когда? – не змогла пригадати дружина.
– Неважно! Был. Там все просто и натурально. Пахал, увидел девку за скирдой, штаны скинул, девку изнасиловал и… дальше пахать. Тоже мне Джульетта!
– Нам жаль, Катенька! Нам очень жаль, – Тася гладила Катерину по спині, а дівча все не могло вгамуватися. – Смерть – вообще ужасная трагедия, а смерть юноши…
– Та він не юнак… Дядько дорослий… У нього син був старший за мене. Теж загинув… – крізь сльози.
Тася витріщила очі й завмерла.
– Что? – пошепки запитав у неї професор.
Жінка знизала плечима. Катерині:
– Так ты любила взрослого мужчину, Катя? І – нотки крижані пробиваються.
– Дорослого…
– По… взрослому?
– Так, так… І буду любити його до кінця життя.
Голову підвела. Глянула. Чужі люди… Чужі. І – собі: «Що ж це я? Розпатякала язиком, мов помелом.
Нащо? Хіба воно їм треба?»
– Вибачайте… Можна, я піду?..
– Куда? – Тася суворішала на очах.
– Та як нічого робити не треба, то просто вулицею пройдуся. Тоскно мені…
– Мопса возьми!
– Добре… Тільки мерзне він, бідолаха. Холодно йому.
– Ему нужен свежий воздух, – вирішила Тася, і Катерина мовчки пішла збиратися.
На вулиці білим мело. Рожеве скляне пальто не гріло. Катерина притисла до себе тремтячого мопсика.
– Хоч би вони тобі ім'я якесь дали…
Мопсик пискнув – мабуть, не хтів на морозі пащу сильно роззявляти.
– Мо', я сама тебе якось назву? А будеш у мене… – Задумалася. – Такий ти чудний пес. У Шанівці таких не було. А от назву тебе Чудний. Добре?
Мопсик лизнув Катерину просто в ніс. Та розсміялася.
– Погодився? От і добре… Можу тобі таке сказати, чого нікому не казала… Я гроші мамині зберегла… Майже всі. Додому їхати буду… усіляких гостинців накуплю. Тут, у місті, багато всього. Шкода, що до весни так далеко… Як до Місяця…
Зупинилася. Мопса перед собою виставила:
– Тобі теж погано у професора? Незважаючи на холоднечу, мопс голосно тявкнув.
– Ото ж бо й воно, – зітхнула Катерина і повернула до професорської оселі.
Поки Катерина з мопсиком мерзли на вулиці, Тася й Богдан Крупки влаштували сімейне обговорення новоз'ясованих обставин життя своєї служниці.
– Гнать! – вимагала Тася. – Кого Игорек нам подсунул? Развратница!
– Гнать! Гнать! – кипів професор. – Ее место в селе! Ишь придумали… Чуть что – все в город бегут!
– Завтра у нее появится очередной роман на всю жизнь, и эта гадина может привести сюда бог знает кого!
– Гнать! Сегодня же! – постановив професор.
– Богдан! Ты сошел с ума! На улице ночь. Нет, пусть завтра с утра в доме приберет, обед приготовит, а потом уже…
– Хорошо, но я этого не переживу!
– Что ты хочешь сказать? – не зрозуміла Тася.
– Украина погибает. Это деградация и дебилизация. У этих людишек даже нет мечты! Нет, я этого не переживу!
– Кстати! – Тася витримала тактичну паузу й витягла з кишені халату невеличку книжку. – Я нашла руководство… по разведению манго в условиях средне-континентального климата.
– Не может быть! – зрадів професор, одразу забувши і про Катю, і про національну свідомість, і про те, що він цього не переживе.
Тася зустріла Катю і мопсика однаково непривітно.
– Щось робити треба? – спитала дівчина.
– Вот кастрюли бы почистить, – на ходу придумала Тася, і Катя попхалася на кухню.
– Мо', завтра? Ніч уже…
