– Завтра будет завтра, – відрізала Тася й пішла до спальні. Професор так зачитався посібником із розведення манго, що і про час забув. Як схаменувся – друга ночі. І щось на кухні – шкряб, шкряб… Пішов на звук.
– А… Джульєтта! – чи то похвалив, чи то образив.
– А чого не спите? – Катерина йому. Професор суворо брови звів:
– Зайди в мой кабинет через пять минут. Я задам тебе несколько вопросов.
– Добре, добре… Оце тільки каструлю дошкребу…
– Немедленно! – професор тупнув ногою і пішов.
– Як знаєте… – Катерина покинула посуд і попленталася до професорського кабінету.
Богдан Крупка примружив око і наказав рідною мовою:
– Роздягайся…
– Нащо? – Катерина витерла руки об спідницю, зиркнула на професора.
– Покажеш, як ти любити вмієш… – у відповідь тим же суворим тоном.
– Та нащо воно вам?
– А-а-а-а! То ти, малолітня хвойдо, думаєш, що я старий?
– Нічого я не думаю…
– Роздягайся й ходи до мене.
– Та ні за що!
Професор із крісла зліз, до дівки підскочив – та як лясне по щоці!
– Ми тебе годуємо безплатно, живеш як у бога за пазухою, ще й рота роззявляєш, село дурне! Ану скидай усе. Подивимося, яка ти вправна…
Катерина в куток забилася:
– Відпустіть мене… Дуже прошу… Я що хочете буду робити, тільки не чіпайте…
– От я й хочу, щоб ти все поскидала!
Схопив Катерину за руки, витяг на середину кімнати. Сіпнув за спідницю – та й злетіла. Дівка зігнулася, до спідниці тягнеться, а професор на неї навалився, на підлогу кинув, сопе…
– Пустіть мене, пустіть… – губи тремтять, а прямо перед очима професорська пика пашіє.
– Давай, давай… – белькоче.
Уже долоню між ніг дівчачих запустив – і раптом як зойкне!
– Животное!.. – і вхопив себе рукою за жопу.
Катерина тремтить, на ноги підскочила. Дивиться – мопсеня на її захист стало. Гарчить, хвіст пістолетом.
– Ах ты ж тварь неблагодарная!.. – заволав професор. Заволав так, що Тася прибігла.
– Что случилось?
Катерина розхристана у кутку стоїть, поряд мопсеня варту несе, а по підлозі професор катається та все за зад тримається.
Тася й розбиратися не стала:
– Так вот зачем ты в наш дом пробралась?! Немедленно собирай вещи и вон!..
А Катерина й не виправдовувалася.
– Вибачайте, як щось не так. А професор ваш… така гнила людина!.. – сказала тільки.
За п'ять хвилин зібралася. Пальто рожеве скляне вдягла, чоботи ґумові, шию шарфом обмотала. Рюкзак на спині. Тася у вікно глянула – аж серце стислося: ніч, сніг мете…
– Ладно, можешь до утра остаться…
– Не лишуся. Погано мені у вас, – і до дверей.
Надвір вийшла, на парканчик низький під під'їздом присіла.
– До Шанівки піду… Скільки отак вештатися? Хай хоч уб'ють…
А у професорській квартирі – гармидер. Мопсеня біля дверей скавучить – жити не дає.
– Господи! Как я ненавижу собак! – взяло зло Тасю. – Ему приспичило, а мне нужно среди ночи его на улицу выводить.
Богдан! Это твой пес, вот и выведи его…
– Никуда я не пойду, – буркнув професор.
– Тогда пусть сам гуляет… – І Тася відчинила двері.
Катерина вже вийшла з двору на Велику Житомирську, коли почула позаду шурхіт. Обернулася. Мопсеня – у снігу по вуха. Дереться за нею, мов за останньою надією.
– От ти чудний… – усміхнулася. – Тепер точно буду звати тебе Чудним. Підхопила. Пригорнула.
– А ти мамі сподобаєшся… І пішли вони з мопсиком на пару – бозна куди.
Ігор Крупка мучився. Після того як він здихався Катерини, Жанночка жодного разу не попросила його щось купити. З усмішкою проводжала на роботу, усміхнена зустрічала і все рвалася кохатися. Навіть погодилася з черговою спробою Крупки-молодшого залучити її до високого світу мистецтва. На цей раз Ігорові перепали два квитки на модний вернісаж, і Жанночка залюбки накинула на плічки блакитну норку:
– Звичайно, підемо. Я дуже хочу… Хай і зараз!
Крупка-молодший завбачливо пробігся маршрутом від свого дому до вернісажу. Жахнувся: на шляху до мистецтва зяяли дверима відкриті – здається, цілодобово – з десяток бутиків і модних салонів.
– Я цього не переживу, – повторив професорський син улюблений вислів батька.
У день відкриття вернісажу Крупка-молодший викликав таксі й похвалився Жанночці:
– Не хочу, щоб твої ніженьки місили сніг… Поїдемо на таксі, сонечко. Жанночка всміхнулася й сказала:
– Ні.
Крупка-молодший загорював, а Жанночка розсміялася:
– Хочу в новій шубці пройтися. Хай усі знають, який у мене мужчина. Ні в кого такого нема! І пішли. Минули один бутік, другий… У Крупки-молодшого три волосини на лисій голові стирчком стали. У чому пастка? У чому?.. Не міг збагнути.
На вернісажі університетські колеги пороззявляли роти й не могли зчепити щелеп: – Ігоре Богдановичу… У вас така… подруга… Красуня! Крупка-молодший аж поплив. Спину розпростав і став іще довшим. Озирається – тільки окуляри на носі виблискують.
Після економічно вигідного походу на вернісаж до Крупки-молодшого потроху почала повертатися віра у безкорисливе кохання в окремо взятому випадку. Аж поки одного дня не зателефонував йому на роботу Соломон Ширман, відомий київський антиквар і колекціонер.
– Пане Крупко, – сказав, – мушу вас засмутити…
