– Та не може бути! Не може… Щоб усе село…
– А що там того села… – Денис просяяв. – Його й раніше на мапі не було, а тепер…
– Тепер до кургану зовсім доріжка заросте, – зметикував Ігор. Колекціонерський свербіж повернувся. Не може Денисові повірити. – Але звідки ти знаєш? Денис налив, із кишені посвідчення витяг:
– Брате, я тепер велика людина…
Крупка-молодший розгорнув документ.
– Помічник-консультант народного депутата? Я думав, принаймні радник Президента… Тих помічників – як вошей…
– Брате, нічого ти не розумієш! – Денис випив. – Можу будь-кому будь-яке запитання поставити… Від імені свого депутата, звичайно, – хитро всміхнувся. – І хай тільки спробують не відповісти! -І? – І я запитав… Про перспективи розвитку малих сіл. Зокрема Шанівки… І дістав відповідь. Села такого нема! Воно згоріло, держава не бачить сенсу витрачати гроші на його відбудову… Курган біля Шанівки до переліку об'єктів історично-культурної спадщини України… не входить. Прекрасна новина?
– Шалена! Шалена новина! Друже мій, ти повернув мені смак життя! Я не можу дочекатися тепла… Денис іще налив – тепла додалося.
– Я твій боржник, – сказав Денис.
– Не розумію…
– Зараз зрозумієш, – Денис витяг зі шкіряного портфеля компакт-диск. – Сі-ді маєш?
Поставили. Крупка-молодший почув надто знайомий голос… -…І тому сьогодні ми маємо говорити про село. Не тільки під час посівної чи жнив згадувати. Кожного дня! Чому?
Тому що село – не люди… Село – це скарбниця нації, берегиня її традицій і найсвятішого, що у нас є, – землі української!.. Сьогодні я звертаюся до всіх тих, кому небайдужа доля села…
Денис зупинив запис.
– Далі нецікаво…
– Що це?
– Плагіат, брате! – Денис ізнову налив. – Готував для свого депутата довідку про культурний розвиток села, згадав твої міркування про село… Пам'ятаєш, як човгали до Шанівки, я черевики зіпсував, а ти філософував? То я твої слова й використав. Депутатові сподобалося, твої цитати далі наверх пішли, а оце днями… – Денис розсміявся, -…слухаю нашого вельмишановного… – Денис звів очі до стелі, -… і що чую? Та це ж наша спільна творчість. Твої думки в моїй обробці. Так що я перед тобою у боргу.
– Аби до кургану не лізли! – гарячково відповів Ігор.
– Не полізуть, будь певен! Випиймо? – Денис ізнову потягнувся до пляшки. – Я тепер часто в столиці буватиму.
– Живи в мене, – попросив Крупка-молодший. – Після того, як мене обікрали…
– А я й дивлюся, колекція твоя – мов шагренева шкіра…
Зіщулилася.
– Не питай… Скіфська пектораль – у жидівських лапах! Занепад! Нема моралі! Нема відвертості. Нема довіри… – Крупку-молодшого понесло. – Якби ти не приїхав, брате, я би точно з вікна стрибнув.
– Брате… Ми їм усім іще, бля, покажемо, – завірив п'яний Денис.
А Крупка-молодший запитав – ні в тин ні в ворота:
– Чи ти тепер пісень не збираєш?..
– Брате, тепер я сам – пісня! – відповів Денис і впав із дивана.
На підлозі й заснув. Точнісінько як Льонько із Шанівки, який пити міг де завгодно, а спати завжди до хати приповзав.
Про світло у віконці Килининої мазанки Іван Залусківський дізнався наприкінці лютого від дружини. Хоча мешкали тепер Залусківські у райцентрі, Алка час від часу навідувалася до Килимівки. Усе мріяла вмовити голозадих шанівців навесні до згорілого села повернутися. Та чим більше часу спливало, тим більш неохоче шанівці велися на розмови про відбудову Шанівки. Та й лишилося їх у Килимівці – з десяток: Тамарка-кіоскерша із синами та чоловіком Федькою, Людчині батьки з дочкою, які так до міста й не дісталися, та три старі баби, котрі ніяк не могли дочекатися, щоби килимівська сільська рада їх до інтернату випхала.
Не в собі доживала вік у Килимівці й Раїса. Її пригріла вчителька Маруся з чоловіком Степаном. Та вже дуже бідкалися, що погодилися. Раїса повсякчас намагалася вирвати у Степана акордеон:
– Співати будемо… – сміялася.
А іншим від того сміху – дрижаки по спині.
– Мо' до божевільних Раю приписати? – радила килимівська фельдшерка Віра. – А що? Побігаю, довідки позбираю…
– Та шкода ж… А як отямиться? – відказувала Маруся.
– Ти б від такого отямилася? – питала фельдшерка.
– Болячку б тобі на язик! Що за чортівню кажеш?! – лякалася Маруся.
– То до Килини її відведи. Баба знатна… Мо', й вилікує, – сказала фельдшерка.
– До Килини? – Маруся брови – дугою. – Що верзеш?
Не лишилося нікого у Шанівці. Казали, Льонька з Даркою та Ничипориха бідували були там, але нині вже й тих нема. І, головне, які паскудні люди! Виїхали тихцем… Нікому ні слова. Льонька, зараза, весь час до нас ходив… То йому свиню заколоти поможи, то корову в нього купи… А ми ж жаліли…
– Кажу тобі, веди Райку до Килини! Тиждень тому ввечері, як електрику відключили, ходила я ото селом…
– Чого? – поцікавилася Маруся.
– А чоловіка шукала. Пив десь, сволота. Хіба не з твоїм Степаном? – повело фельдшерку у звичне русло.
– Ми, Віра, зараз не про чоловіків, а про Раїсу, – нагадала Маруся.
– Та ото ж! Темно… Дивлюся, а біля розваленої шанівської ферми на пагорбі- щось світиться. Придивилася… Так і є! У вікні Килининої мазанки світло горить.
