Міс Брен — провідник і наставник у цій подорожі, тому що вона викладає не тільки американську історію, але й американську політику, — вирішує, що вірить йому. Не тільки тому, що він один з її найкращих учнів і ніколи раніше з ним не було проблем, але ще й тому, що хлопчик дійсно мав хворобливий
— Треба було… повідомити мені, — каже вона. — Я подумала, ти вирішив їхати автостопом до міста або щось на зразок цього викинув. Якщо з тобою щось трапиться, винуватити будуть мене. Невже ти не розумієш, що під час поїздки я за вас відповідаю?
— Я збився з рахунку часу. Мене нудило, і я боявся не стриматися всередині. Напевно, я щось з’їв, або шлунковий вірус.
Нічого поганого він не їв, і ніякого вірусу в нього немає, але щодо нудоти він не збрехав. Це нерви. Якщо точніше, непідробний страх. Від думки про необхідність зустрічатися завтра з Енді Халлідеєм його охоплює жах. Усе може пройти гладко, він знає, що в нього є шанси, але це буде все одно що засилювати нитку в голку, яка смикається. Якщо не вийде, у нього будуть проблеми з батьками і з поліцією. Стипендії, допомоги? Про це можна забути. Його навіть можуть посадити до в’язниці. Тому весь цей день він тинявся стежками, які перетинають у всіх напрямках тридцять акрів території будинку відпочинку, знову й знову обмірковуючи майбутнє протистояння. Що скаже він, що скаже Халлідей, що він відповість. Отже, він загубився у часі.
Піт бажав би ніколи не знаходити ту срану скриню.
Він думає: «Але я ж не хотів зробити нічого поганого. Чорт забирай, я ж хотів лише допомогти!»
Еллен бачить, що до очей хлопчика підступили сльози, і вперше помічає — можливо, через те, що він збрив свої дурнуваті вусики завсідника бару знайомств, — яке витончене його обличчя. Справді, ще трохи, і його можна буде назвати кощавим. Вона кидає мобільник в сумочку й дістає пакетик паперових носовичків зі словами:
— Витри обличчя.
— Гей, Сауберсе! Ну то й як, підчепив кого-небудь?
— Замовкни, Джеремі, — не обертаючись, гримає Еллен і знову звертається до Піта: — Мені б треба було тебе за такі фокуси тиждень після уроків залишати, але зглянусь над тобою.
Так, вона зглянеться над ним, тому що тижневе покарання потребує усної доповіді помічнику директора Уотерсу, який відповідає за виховну роботу в школі. Уотерс почне розбиратися в її власних вчинках і захоче знати, чому вона не підняла тривогу раніше, особливо, якщо її змусять зізнатися, що вона не бачила Сауберса з учорашнього обіду в ресторані. Він перебував поза увагою й наглядом майже цілий день, а це занадто довго для санкціонованої школою поїздки.
— Спасибі, міс Брен.
— Тебе вже не нудить?
— Так. У мене вже порожній шлунок.
— Тоді сідай в автобус і їдемо додому.
Поки Піт піднімається східцями і йде між сидіннями, знову лунають саркастичні оплески. Він намагається посміхатися, ніби усе гаразд, але зараз у нього єдине бажання — повернутися на Сикоморову вулицю, сховатись у своїй кімнаті й дочекатися завтрашнього дня, щоб нарешті покінчити з цим кошмаром.
10
Коли Ходжес повертається додому після шпиталю, на його ґанку сидить симпатичний молодий чоловік у гарвардській футболці. Юнак читає грубий том у м’якій обкладинці, на якій зображена група чи то греків, чи то римлян, які борються. Поруч із ним сидить ірландський сетер, на морді якого та безтурботно-весела усмішка, яка, схоже, є типовою для собак, що виросли в люблячих родинах. Молодий чоловік і собака підводяться, коли Ходжес в’їжджає до маленької прибудови, яка слугує за гараж. Юнак зустрічає його посеред галявини з однією витягнутою рукою, стиснутою в кулак. Ходжес стукається з ним кісточками, тим самим віддаючи данину чорношкірості Джерома, потім тисне йому руку, віддаючи тим самим данину своїй приналежності до білих англо-саксонських протестантів.
Джером відступає на крок, тримаючи Ходжеса за передпліччя й оглядаючи його оцінюючим поглядом.
— Ви тільки-но подивіться! — вигукує він. — Шкіра та кістки!
— Я багато ходжу, — каже Ходжес. — І я купив собі бігову доріжку на дощові дні.
— Чудово! Ви будете жити вічно!
— Хотів би я цього, — каже й нахиляється. Пес піднімає передню лапу, і Ходжес стискає її. — Як справи, Оделле?
Оделл гавкає, що, імовірно, означає «відмінно».
— Ходімо до будинку, — запрошує Ходжес. — У мене кока-кола. Якщо, звичайно, ти не віддаєш перевагу пиву.
— Кока-кола піде. Можу посперечатися, Оделл буде вдячний за воду. Ми сюди пішки йшли, а він уже не такий швидкий, як раніше.
— Його миска досі стоїть під рукомийником.
Вони заходять до будинку й цокаються крижаними склянками з кока-колою. Оделл сьорбає воду, після чого розтягується на своєму звичному місці поруч із телевізором. Перші місяці після виходу на пенсію Ходжес був пристрасним любителем дивитися телевізор, зараз же ящик майже не вмикається, хіба що заради Скотта Пеллі з «Вечірніх новин Сі-Бі-Ес» або гри «Індіанців».
— Як кардіостимулятор, Білле?
— Я про нього навіть не згадую. Що мені й подобається. А що сталося з великим балом у Піттсбурзі, на який ти збирався вести цю свою, як-її-там?
