Однак протягом останніх років навколо Брейді Хартсфілда сталося кілька незвичайних інцидентів, які зробили його чимось на зразок легенди Клініки травматичних уражень мозку й породили цілу низку чуток і припущень. Доктор Бабіно лише сміється з них, відмовляючись обговорювати… але дехто із санітарів і медсестри залюбки теревенять про це, а один відставний поліцейський детектив із роками дедалі уважніше прислухається до таких розмов.
Ходжес нахиляється вперед і, махаючи руками між колінами, посміхається до Хартсфілда.
— Ти прикидаєшся, Брейді?
Брейді не відповідає.
— Навіщо? Ти все одно залишок життя просидиш під замком, хоч так, хоч так.
Брейді не відповідає, але одна рука повільно піднімається з коліна. Він мало не потрапляє собі в око, потім робить те, що збирався — прибирає пасмо волосся з чола.
— Хочеш запитати про матір?
Брейді не відповідає.
— Вона померла. Гниє в домовині. Ти нагодував її отрутою проти ховрахів. Напевно, вона вмирала в муках. Вона мучилася, коли вмирала? Ти тоді був з нею? Спостерігав?
Немає відповіді.
— Ти мене чуєш, Брейді? Тук-тук, хто-небудь є вдома?
Немає відповіді.
— Я думаю, ти мене чуєш. Сподіваюся, що чуєш. Гей, ось що я тобі скажу. Колись я багато пив. І знаєш, що я найбільше пам’ятаю про ті дні?
Тиша.
— Похмілля. Спроби витягти себе з ліжка, коли в голові стукає, як молот об ковадло. Як уранці в туалеті виливаєш з себе кварту[94] рідини й болісно намагаєшся згадати, що робив минулої ночі. Іноді навіть не знаєш, як потрапив додому. Як перевіряєш машину на вм’ятини. Це було, як заблукати у власному розумі, шукати двері, щоб вийти, і не знаходити їх, може, до полудня, коли все нарешті почне заспокоюватися.
Це змушує його на мить подумати про Бібліотечного Ела.
— Сподіваюся, там ти зараз і перебуваєш, Брейді. Тиняєшся туди-сюди всередині наполовину відключеного мозку й шукаєш вихід. Тільки в тебе немає виходу. Твоє похмілля ніколи не закінчиться. Це так? Чоловіче, конче сподіваюся, що так.
У руках відчувається біль. Він дивиться вниз і бачить, що його нігті вп’ялися в долоні. Він розтискає пальці й дивиться, як білі півмісяці наповнюються червоним. Знову посміхається.
— Просто кажу, приятелю. Просто кажу. Хочеш що-небудь відповісти?
Хартфілд нічого не відповідає.
Ходжес підводиться.
— Ну, нічого. Продовжуй сидіти тут біля вікна й шукати вихід. Якого немає. А я поки вийду на вулицю, подихаю свіжим повітрям. Сьогодні чудовий день.
На столі між стільцем і ліжком лежить фотографія, яку Ходжес уперше побачив у будинку на В’язовій вулиці, де Хартсфілд жив із матір’ю. Це її зменшена копія в простій срібній рамочці. На ній зображені Брейді і його мама, вони стоять на якомусь пляжі, обійнявшись і притискаючись щоками, більше схожі на хлопця з дівчиною, ніж на матір із сином. Коли Ходжес розвертається, аби піти, фотографія падає з тоненьким
Він дивиться на неї, потім дивиться на Хартсфілда й знову на фотографію, що лежить ниць.
— Брейді?
Немає відповіді. Він ніколи не відповідає. Принаймні йому.
— Брейді, це ти зробив?
Мовчання. Брейді дивиться на свої коліна, де його пальці знову мляво переплелися.
— Дехто з медсестер каже, що… — Ходжес не закінчує думку. Він піднімає фотографію і ставить її на ніжку. — Якщо це ти зробив, зроби ще раз.
Хартсфілд нічого не робить, і нічого не відбувається з фотографією. Мати й син у безтурботні дні. Дебора Енн Хартсфілд та її медовий хлопчик.
— Ну, гаразд, Брейді. Прощавай-будь, крокодиле[95]. Я вшиваюсь, гамадриле.
І він іде, зачинивши за собою двері. Коли двері зачинилися, Брейді Хартсфілд на мить підводить очі. І посміхається.
На столі знову падає фотографія.
9
Еллен Брен (учням, які відвідували курс фентезі та жахів літературного факультету Нортфілдської середньої школи, відома як Брен Стокер) стоїть біля дверей шкільного автобуса, який припарковано на стоянці будинку відпочинку «Рівер-бенд». У руці в неї мобільний телефон. Зараз четверта година дня, і вона збирається дзвонити 911, щоб повідомити про зникнення учня. Саме в цей час з-за того крила, у якому розташовується ресторан, з’являється Пітер Сауберс. Він біжить так швидко, що волосся відлітає назад, відкриваючи лоб.
Еллен незмінно сувора зі своїми учнями, завжди залишається на вчительському боці й ніколи не дозволяє собі фамільярності, але зараз вона відкидає умовності й стискає Піта в обіймах, настільки міцних і шалених, що мало не душить його. З автобуса, де сидять інші старости й кандидати в старости НСШ, доносяться поодинокі саркастичні оплески.
Еллен відривається від нього, бере за плечі й робить ще одну річ, яку ніколи раніше собі не дозволяла з учнями, — добряче його струшує.
— Ти де був? Ти пропустив усі три ранкових семінари, ти пропустив ланч, я вже хотіла в поліцію дзвонити!
— Пробачте, міс Брен. У мене живіт прихопило, і я вирішив, що потрібно погуляти, подихати свіжим повітрям.
