— Добре його знаю! — жваво відгукується Енді. — Він написав усі ці книги про Тревіса Макгі, з назвами, у яких згадуються різні кольори. Він переважно виходив у м’яких палітурках, так? Я зазвичай не займаюся м’якими обкладинками, серед них дуже мало видань мають колекційну цінність.
«А як щодо записників? — думає Морріс. — А точніше, записників у молескінових палітурках. Такими ти займаєшся, жирний, злодійкуватий уїбане?»
— «Кати» виходила в твердій палітурці, — говорить він, оглядаючи полицю з книгами біля дверей. Поки що йому хочеться залишатися ближче до дверей. І до торби із сокиркою. — Це по ній знято фільм «Мис страху». Я б купив її, якби у вас знайшлася така в мінті. Здається, так ви, колекціонери, висловлюєтесь, коли стан книги ніби вона нова? Ну і, якщо ціна буде прийнятною, зрозуміло.
Енді захопився розмовою. А чому б ні? У нього рибка на гачку.
— У мене такої немає, але я із задоволенням пошукаю її для вас на «Букфайндері». Це база даних. Якщо вона є в списку, а Макдональд у твердій обкладинці швидше за все там є, тим паче, що по ній було знято фільм…
— Хочу, — відповідає Морріс. — Тільки ціна має бути розумною.
— Природно, природно. — Смішок в Енді такий само жирний, як і його черево. Він опускає очі на екран ноутбука. Як тільки він це робить, Морріс перевертає табличку на дверях із «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО». Він нахиляється й дістає з відкритої торби сокирку. Він іде вузьким центральним рядом, притискаючи її до ноги. Він не поспішає. Йому й не потрібно. Енді стукає по клавіатурі, уся його увага поглинена тим, що він бачить на екрані.
— Знайшов! — вигукує його давній приятель. — У Джеймса Грема є примірник, у відмінному стані, як нова, лише триста дол…
Він замовкає, коли лезо сокирки потрапляє спочатку в поле його периферичного зору, потім фронтального й центрального. Він підводить очі, обличчя витягнуте від шоку.
— Поклади руки так, щоб я їх бачив, — каже Морріс. — У тебе під стільницею, напевно, тривожна кнопка. Якщо хочеш зберегти всі пальці, не намагайся її натиснути.
— Що вам потрібно? Навіщо ви…
— Не впізнаєш мене? — Морріс не знає, чи то сміятися з цього, чи то нагадувати. — Навіть ось так, зблизу?
— Ні, я… я…
— Мабуть, не дивно. Багато води спливло після «Щасливої чашки», чи не так?
Халлідей, немов заворожений жахом, вдивляється у виснажене, зморшкувате обличчя Морріса. Морріс думає: «Він як птах, який дивиться на змію». Думка ця приємна, і він посміхається.
— О Господи, — видихає Енді. Обличчя його стає кольору старого сиру. — Цього не може бути. Ти ж у в’язниці.
Морріс, продовжуючи посміхатися, хитає головою.
— Напевно, десь існує база даних не тільки щодо рідкісних книг, але й умовно-достроковиків, але ти, очевидно, ніколи до неї не заглядав. Для мене це добре, для тебе — не дуже.
Одна рука Енді повільно відповзає від клавіатури ноутбука. Морріс похитує сокиркою.
— Не роби цього, Енді. Я хочу, щоб твої руки лежали по обидва боки від комп’ютера, долонями вниз. І не треба намагатися натиснути кнопку коліном. Якщо спробуєш, я це побачу, і наслідки для тебе будуть украй неприємними.
— Що тобі потрібно?
Від цього питання всередині Морріса закипає злість, але посмішка його стає ще ширше.
— А ти не знаєш.
— Не знаю, Моррі. О Господи! — Рот Енді бреше, але очі говорять правду, саму правду й нічого, крім правди.
— Ходімо до твого кабінету. Напевно, у тебе є свій кабінет.
— Ні!
Морріс знову похитує сокиркою.
— Ти можеш вийти з цього цілим і неушкодженим, а можеш залишити на стійці декілька пальців. Вір мені, Енді. Я не та людина, яку ти знав.
Енді підводиться, очі його ні на мить не відриваються від обличчя Морріса, але Морріс не впевнений, що Енді продовжує його бачити. Його давній приятель ось-ось знепритомніє, тому гойдається, наче в такт нечутній музиці. Якщо Енді таки зомліє, він не зможе відповідати на запитання. Ще Моррісу доведеться
— Зроби глибокий вдих, — говорить він. — Заспокойся. Мені всього лише потрібно почути кілька відповідей. Після цього я піду.
— Обіцяєш? — Нижня губа Енді випнута й поблискує від слини. Він схожий на жирного хлопчика, який посварився з батьком.
— Так. Тепер дихай.
Енді дихає.
— Ще.
Масивні груди підіймаються, напинаючи ґудзики на сорочці, потім опускаються. До обличчя приливає трохи крові.
— Тепер до кабінету. Пішов.
Енді повертається й суне у глиб магазину, лавіруючи між ящиками й стосами книг із витонченою грацією, властивою деяким товстим людям. Морріс іде за ним. Його злість все наростає. Щось у дівочому вигині й погойдуванні його дупи розпалює її.
На стіні поряд із дверима до кабінету клавіатура кодового замка. Енді натискає чотири цифри — 9118 — і спалахує зелений вогник. Коли він заходить, Морріс читає думки давнього приятеля прямо крізь потилицю його лисої голови.
