Що впало, те пропало полностью

— Ти не встигнеш зачинити двері переді мною. Якщо спробуєш, втратиш те, що вже не можна буде відновити. Можеш не сумніватися.

Плечі Енді, які піднялися, коли він напружився, щоб вдатися саме до цієї спроби, опадають. Він заходить до кабінету. Морріс крокує за ним і зачиняє двері.

Маленьке приміщення із забитими книгами полицями освітлюється висячими лампами-кулями, на підлозі — турецький килим. Письмовий стіл набагато кращий за стійку — червоне дерево або тик, або якась інша цінна деревина. На ньому — настільна лампа зі скляним абажуром, схожим на справжній «Тіффані». Ліворуч від дверей стоїть комод, на ньому — чотири важких кришталевих графини. Що за прозора рідина у двох, Морріс не знає, але готовий посперечатися, що у двох інших скотч і бурбон. Напевно дорогі, якщо він добре знає свого давнього приятеля. Безумовно, для того щоб святкувати великі продажі.

Морріс згадує єдиний вид випивки, доступний у в’язниці, горілка на чорносливі або на родзинках, і хоч він пив тільки зрідка, як наприклад, у свій день народження (і день народження Джона Ротстайна, який він завжди відзначав одним ковтком), злість його закипає з новою силою. Дорога випивка, гарна їжа — ось чим пригощав себе Енді Халлідей, поки Морріс фарбував джинси, вдихаючи випари фарби, і жив у камері, яка не набагато більша за труну. Так, його запроторили за зґвалтування, але він не опинився б на тій вулиці у п’яній відключці, якби ця людина не відцуралася від нього. Морріс, мене не повинні бачити поруч із тобою. Ось що він сказав того дня. А потім обізвав його психом.

— Розкішно влаштувався, друже мій.

Енді дивиться навколо, ніби бачить цю розкіш уперше в житті.

— Так може здатися, — погоджується він, але зовнішній вигляд буває оманливим, Моррі. Насправді я за два кроки від банкрутства. Це місце так і не піднялося після світової кризи і певних… обставин. Ти повинен мені повірити.

Морріс рідко коли думав про пачки грошей, які Кертіс Роджерс знайшов поряд із записниками в сейфі Ротстайна тієї ночі, але він думає про них зараз. Його давній приятель отримав не тільки записники, а й готівку. Наскільки може судити Морріс, за ці гроші було куплено й цей стіл, і цей килим, і розкішні кришталеві графини для пійла.

На цьому пузир гніву нарешті лопається, і Морріс пускає сокирку низькою бічною дугою, з його голови злітає бейсболка. Лезо пробиває сірий габардин і впивається в пухку дупу з чвакаючим звуком: чвак. Енді кричить і падає вперед. Падіння затримує письмовий стіл. Він обвалюється на його край передпліччям, потім осідає на коліна. Крізь шестидюймовий розріз б’є кров. Він хапається за нього, і ще більше крові біжить у нього між пальців. Він падає на бік, потім перекочується на турецький килим. Не без внутрішнього задоволення Морріс думає: «Цю пляму ти ніколи не відмиєш, друзяко».

Енді верещить:

— Ти ж сказав, що не чіпатимеш мене!

Морріс на мить замислюється й хитає головою.

— Навряд чи я висловився саме так, хоча, імовірно, так, припускав це. — Із серйозною щирістю він вдивляється в перекошене обличчя Енді. — Вважай це ліпосакцією нашвидкуруч. І в тебе все ще є можливість залишитися живим. Для цього тобі всього лише потрібно віддати мені записники. Де вони?

Цього разу Енді не намагається робити вигляд, що не розуміє, про що говорить Морріс. Ще б пак, коли зад палає вогнем, а з-під стегна тече кров.

— У мене їх немає!

Морріс стає на одне коліно, обережно, щоб не потрапити в калюжу крові, що розростається.

— Я тобі не вірю. Вони зникли, залишилася тільки скриня, у якій вони лежали, і ніхто не знав, що вони в мене, крім тебе. Тому я запитаю ще раз, і якщо ти не хочеш побачити власні кишки й те, що ти їв на ланч, гарненько думай, що відповідаєш. Де записники?

— Їх знайшов пацан. Це не я, це хлопчисько. Він живе у твоєму старому будинку, Моррі! Напевно, він знайшов їх у підвалі або ще десь!

Морріс дивиться на бліде обличчя свого давнього приятеля. Він шукає брехню, але ще намагається впоратися із цією несподіваною зміною обставин. Це як крутий лівий поворот машини на швидкості шістдесят миль на годину[86].

— Будь ласка, Моррі, будь ласка! Його звуть Пітер Сауберс!

Це звучить переконливо, бо Морріс знає прізвище родини, яка зараз живе в будинку, де він виріс. До того ж людина з глибокою рубаною раною в заду навряд чи здатна вигадувати такі подробиці.

— Звідки знаєш?

— Тому що він намагається продати їх мені! Моррі, мені потрібен лікар. З мене кров ллється, як зі свині.

«Ти і є свиня, — думає Морріс. — Але не хвилюйся, давній мій приятелю, дуже скоро ти позбудешся цієї халепи. Я відправлю тебе до великої небесної книгарні. Але не зараз, тому що Морріс бачить яскравий промінь надії».

Енді сказав «він намагається», а не «він намагався».

— Розповідай усе, що знаєш, — наказує Морріс. — Потім я піду. Швидку тобі доведеться самому викликати, але я впевнений, ти впораєшся.

— Звідки мені знати, що ти не надуриш?