«Ото вже мерзотник якийсь підстроїв! Ну, я не я буду, якщо його не виведу на чисту воду…» — промайнуло у нього в голові.
Капітан підвівся з-за столу і пройшовся кабінетом. ВВ мовчав. Він був такий приголомшений усім, що відбувається, що й досі не міг оговтатися.
А капітан повів далі:
— Отже, так. Завтра я відправлю тобі й твоїм батькам повістку. Прийдеш до міліції й даси офіційні свідчення. Ретельно продумай, що ти будеш говорити. Те, що сьогодні відбулося в школі, тягне на статтю карного кодексу. Я тебе знаю, тому даю тобі маленьке відтермінування: поки повістку відправимо, потім поки її пошта доставить — це днів зо два, може, навіть три. Скористайся цим часом, якщо ти й справді не винен. Але телефон я забираю — це речовий доказ.
— Михасю, невже це ти? — нарешті схаменувся ВВ. — Але навіщо?
— До побачення, — і капітан, запхавши до портфеля телефон і підписаний Михою, понятими та ним самим акт, пішов.
— Михасю, навіщо ти це зробив? Вже від кого, від кого, але від тебе я такого не очікував… — ВВ здивовано й сумно похитав головою.
Миха повертався додому мов у воду опущений. Поруч ішов Льоха:
— Ти це… не… Та не парся ти так, чуєш? Тільки повному йолопу не зрозуміло, що ти тут ні до чого!
— Льохо, є мій телефон, і в ньому номер міліції. Це речовий доказ, розумієш? Що я батькам скажу?
— Речдок… Речдок… Теж мені! Ясно, що це якийсь щуряка підстроїв! Наше завдання — знайти це падло і надавати йому по вухах за такий підступ!
— Михо! Льохо! — Ззаду хлопчаків наздоганяли Настя і Яна.
— Михо, ми все знаємо, — сказала Яна. — Але ж це якась нісенітниця!
— Це навіть не якась, це повна нісенітниця! — впевнено заявила Бонасьє, — тебе хтось підставив.
— Його треба знайти. Знайти і…
— Викликати на дуель! — закінчила Бонасьє.
— На тапочках… — похмуро додав Миха, — хто в кого влучить з двадцяти метрів…
— Так, досить криком кричати! — рішуче промовив Льоха. — Чого рознюнився? Шукати цього щура треба, а не шмарклі по обличчю розтирати!
— Вперед, Михо! Ти ж найкращий детектив! Умикай кумекалку! — Бонасьє навіть ногою притупнула.
— Михасю, ти ж можеш… — м’яко попросила Яна.
Миха струснув головою, наче проганяючи невидиму ману: а й справді, тут не рюмси розпускати треба, а думати! Ворушити мозковими звивинами!
— Добре! Міркуймо! — Вони якраз увійшли в Льохів двір, де стояв козлячий столик — улюблене їхнє місце.
Першим заговорив Миха. Він заплющив очі й почухав потилицю, збираючи думки докупи:
— Що ми знаємо? Спочатку в мене поцупили зошит з математики.
— Це коли Логарифма тобі двійку вліпила?
— Еге ж. Я вдома все перерив, але зошит так і не знайшовся. Тепер я впевнений: його поцупив той самий щуряка. Кому потрібен зошит? Ясно, що його вкрали, щоб Логарифма вгилила мені двійку. А далі… Далі хтось подзвонив з мого телефону в міліцію й повідомив, що школу заміновано. Відомий точний час дзвінка: двадцять по дев’ятій, тобто під час перерви між першим і другим уроком. Перед контрольною з математики. Капітан перевірив класний журнал — а в мене там двійка. Кумекаєте? Хтось усе точно розрахував. Телефон лежав у мене в заплічнику. Щоб подзвонити, треба було його витягти звідти, увімкнути…
— А код? Адже треба знати PIN-код? — тут-таки запитала Яна.
— Він у мене не закодований.
— Ясно… А даремно…
— Сам знаю, що даремно. Не перебивай, добре? — Мовчу, мовчу…
— Взяти його можна було тільки на перерві, коли ми з Льохою вийшли в коридор. Льох, пам’ятаєш?
— Ага, ми біля вікна стояли… У туалеті ще були… Слухай, та ж перед контрольною половина народу в класі залишилася, сиділи, зубрили математику… Невже ніхто не бачив?
— Так… Чоловік із п’ятнадцять у класі точно було. Давай по-іншому. Нашкодили мені особисто, так? А навіщо? Може, хтось хотів помститися? Хто міг мені помститися з тих, що лишалися в класі? З Артемоном минулого тижня посварився… Пам’ятаєш, він на мене наїхав за те, що я йому контрольну з англійської не дав списати? Він тоді нахвалявся друзяк покликати й пику мені натовкти. Міг він мені таку свиню підкласти? Мабуть… Та ще й та справа зі шкільним музеєм… Йому тоді добряче перепало, мало за ґрати не загримів..
— А Рудик? — посміхаючись, запитав Льоха.
— А що Рудик?
— Не прикидайся шлангом! Наче не знаєш! Яно, залицяється до тебе Рудик?
— Треба він мені! — фиркнула Яна. — Мені руді не подобаються…
— Зате ти їм подобаєшся! — зареготав Льоха.
— Відчепися… — Янка закопилила губу.
Бонасьє задивилася в небо:
— А що? Заради справжнього палкого кохання, — вона скоса глянула на подругу, — чоловіки здатні на все… Льохо, ти правий, Рудика виключати з числа підозрюваних не можна.
— Дурні ви всі, — стиха промовила Яна.
— Не забивай нам баки, — спалахнув Льоха. — Тут Миху рятувати треба, а ти викаблучуєшся. Залицяється до тебе Рудик? Залицяється! Ти на нього уваги не звертаєш? Не звертаєш. Хто заважає? Хто затуляє перед тобою світлий Рудиків образ? Миха! Отже, його треба усунути! Логічно?
— Ще й як! — підтримала брата Бонасьє.
— Рудик залишався тоді в класі, я це точно пам’ятаю! — замислено проказав Миха й почухав потилицю. — А знаєте, я з Миколкою Гасисвітлом нещодавно побився.