— З Миколкою? — здивовано здійняла брови Бонасьє.
Минулого тижня Миколка гупнув Бонасьє по спині важкої хрестоматією, Бонасьє лише здригнулась, але нічим не відповіла. Ну, Миха й заступився за сестру свого найкращого друга. Дочекавшись, поки Бонасьє зникне за рогом школи, він взяв Миколку за плече:
— Ти чого це Бонасьє зачіпаєш? Хіба не знаєш, що вона Льохова сестра?
— О, захисничок намалювався! Тебе не спитав! Гаси світло! Хочу зачіпати — і буду. А пхатимеш носа, то й тебе зачеплю!
Тут Миха йому й заїхав.
— Гаси світло… — сказав Миколка, вражений Миховою рішучістю, і відповів тим самим.
Миха бійок не любив, але тут образили другову сестру! Крім того, він дружив з Яною, кращою Настиною подругою.
Зав’язалась бійка, в результаті якої обидва отримали по кілька синців. До того ж у Миколки Гасисвітла під правим оком темнів жирний басаман.
— Міг Миколка зачаїти образу за орден під оком? — розмірковував Миха. — Звичайно, міг. Мітка вийшла знатна, що й казати…
— То це ти Гасисвітлу ту шмуглю поставив? — здивувалася Бонасьє. — За мене?
— Молодець! — похвалила друга Яна. — Знатиме, як дівчат ображати! Піжон…
— Дурень! — кинула Бонасьє. — Може, я нітрохи на нього не злостилася, може, навіть зовсім навпаки!
— Ти про що? — здивовано запитав Миха. — Як це зовсім навпаки? Ти маєш на увазі, що мріяла отримати від Гасисвітла по хребту хрестоматією?
— Які ви всі, чоловіки, дурні! Ян, скажи йому!
Яна багатозначно зітхнула: вона була явно на боці Бонасьє, тільки не хотіла цього показувати.
— Здуріти можна… Спробуй вас зрозумій! їх луплять, а їм це ще й подобається… — пробурмотів Миха. — Добре, не про це зараз, — він почухав за вухом. — Більше ні з ким у мене непорозумінь не було. Начебто…
Отже, було троє підозрюваних. Трохи подумавши, Льоха сказав:
— Чуєш, Михо, а що ти скажеш про Філімона?
Миха знизав плечима:
— У мене з ним жодного зачіпок не було. Ні, що йому до мене?
— Ну, не кажи, не кажи… Філімон — ще той жук. Він міг цю кашу заварити просто так, для приколу… Ти пригадай, як він зі школи виходив: спокійно так, наче на параді. Немовби знав, що там нічого не вибухне. Ні, Філімона я б тримав під прицілом. Хто знає, що в його квадратному казанку вариться.
— Згода, — кивнув Миха, — може, ти й правий. Разом четверо: Артемон, Рудик, Гасисвітло і Філімон. Почнемо з Артемона. За півгодини збираємося біля козлячого столика. Артемону я подзвоню.
Всі розійшлися по домівках.
— Михалику, — озвалася мама з кухні, почувши, як грюкнули двері, — Будь ласка, винеси сміття.
— Зараз, мамо, — Миха для себе вже вирішив: про те, що трапилося, батькам поки що ні слова. З кепськими новинами поспішати нема сенсу, завжди встигнеш. Він узяв відро зі сміттям, порожню дволітрову пластикову пляшку, що стояла поруч, і виніс на смітник. Потім подзвонив Артемону й покликав на розмову. Мама вже зачекалася сина: на столі холонув борщ.
— Мий руки й гайда обідати.
— Зараз, мамо.
— Ти чого такий? Щось трапилось?
— Який такий? Нічого не трапилось…
— Справді? — мама недовірливо поглянула на сина. — Ну, дивись…
Миха сів за стіл і присунув до себе тарілку з борщем. Він видався смачним, як ніколи.
«Ось запроторять до в’язниці, — подумав він раптом, — там такого борщу не буде! Там баландою годують, — згадав він якусь книжку. — А цікаво, з чого варять баланду?»
— Мамо, — несподівано запитав Миха, — а з чого варять баланду?
Мама мало не вдавилася шматком хліба:
— Яку баланду?
Миха вже пошкодував, що спитав, але що вже було робити?
— Ну… Ту, що у в’язниці дають. Я в книжці читав: годували баландою, а що це — не знаю.
— А… — відразу заспокоїлася мама, — це суп такий… Де крупинка з крупинкою перегукуються! — І посміхнулася.
— Ясно…
Наївшись борщу, Миха поквапився надвір. За козлячим столиком на нього вже чекали друзі. Всі були тут, крім Артемона.
— Ну, де ж він? — нетерпляче спитала Бонасьє. — Що за звичка — спізнюватися, коли на тебе чекає стільки людей?
Нарешті з під’їзду вийшов Артемон. Сторожко поглядаючи на бузковий кущ, в якому ховався козлячий столик, він рушив до товариства.
— Костю, сідай, — запросив його Миха. Почувши своє ім’я, Артемон здригнувся. Його давно вже так ніхто не називав. — Є розмова.
На Артемонову думку, подібний вступ не провіщав нічого приємного, тож хлопець зіщулився. Миха вже продумав перше запитання, розраховуючи загнати Артемона в кут, як хороший шахіст заганяє в безвихідь ворожого короля, але Бонасьє несподівано для всіх бухнула:
— Це ти Михові так напаскудив?
— Що? — здивувався Артемон. — Де напаскудив?
— Стривай, Бонасьє. Ти, Артемоне, ось що: гарненько зараз подумай і згадай, що робив на перерві після географії. Згадуй гарненько, ми все перевіримо, — Льоха цикнув язиком і діловито чвиркнув на землю.
— А з якої це радості я мушу згадувати? Ви хто такі? Теж мені…
— Згадуй, Артемончику, згадуй, а то ми можемо подумати, що це ти в міліцію дзвонив.
— Чого б це я дзвонив? — все ще не розумів або вдавав, що не розуміє, Артемон.
— Щоб повідомити про мінування школи, — уточнила Яна. — І затям, один раз ти вже мав неприємності.