Миха з подивом глянув на Яну. Він ще ніколи не чув, щоб вона розмовляла аж так гостро.
— А хіба це не ти дзвонив? — запитав Артемон у Михи.
Той заперечливо похитав головою:
— Дзвонили з мого телефону, це правда, але дзвонив не я. Згадуй, ми слухаємо.
— Після першого уроку… Після першого уроку… — промурмотів Артемон. — Що ж було після першого уроку?.. А-а! На спортмайданчику хлопці з «Г» класу в баскетбол ганяли. Ото я цілісіньку перерву у вікно спостерігав.
Миха й Льоха перезирнулися: це можна було перевірити. Про всяк випадок Миха запитав:
— Ну, і хто виграв?
— Та хто його знає. Коли Логарифма зайшла до класу, вони ще грали. В них, напевно, два уроки фізкультури поспіль було.
— Дивись, Артемоне, ми все перевіримо! — попередив Льоха.
— Та хоч сто разів! Я біля того падлюцтва і близько не стояв… Хоча, чесно кажучи, вжучили тебе, Михо, конкретно! Прямо скажемо, віртуозно вжучили…
Наступного дня Миха вийшов з дому на півгодини раніше. Звісно, Льоха був поруч. Вони хотіли переговорити з усім класом, чи хоча б із тими, хто на тій злощасній перерві не виходив у коридор. Напередодні ввечері Миха по пам’яті склав список. У ньому було п’ятнадцять чоловік:
З кожним із них Миха з Льохою хотіли поговорити: може, хто що чув чи бачив. З Артемоном розмова вже відбулася, але сказане ним треба було перевірити. Біля самої школи детективи наздогнали Миколку Гасисвітла.
— Привіт, Гасисвітло!
— Привіт, терорюги!
— Ти пригальмуй трохи. Серйозна розмова до тебе.
— Про що? — поцікавився Миколка.
— Та все про вчора, — сказав Льоха.
— А… — протягнув Миколка, — мовляв, про що говорити: тут і так усе ясно…
— Нічого не ясно, — сказав Льоха, — Миху підставили.
Миха кивнув:
— Якийсь щур. Поки ми з Льохою в коридорі тусувалися, хтось із моєї мобілки зателефонував до міліції.
— Ого… Некепсько… Спритно хтось провернув… чого дивитесь? Я з місця не вставав, над підручником сидів. Ти ж знаєш, у мене з Логарифмом проблеми, мені не до приколів було. А чого це ти на мене подумав? Через той випадок? Через те, що побилися? Ні, Михо, через це я б тебе так круто підставляти не став, тим більше, що ми з Бонасьє помирилися. Ні, я тобі кажу, на мене можеш не думати.
Вони зайшли до школи й простували похмурим порожнім коридором першого поверху. На долівці Миха помітив якісь дрібні блискучі кульки. Вони обсипали темну дерев’яну підлогу срібним ластовинням.
— А це що таке? — Миха нахилився нижче й уважно розглянув знахідку.
До підлоги нахилилися й Льоха з Гасисвітлом.
— Капець! — скрикнув Миха. — Хлопці, це ж ртуть! Ушиваймося звідси! Ртутні випари отруйні!
Вони вискочили на шкільний ґанок.
— Миколко й ти, Льохо, нікого до школи не пускайте. Я піду подивлюся, де тітка Тетяна, може, їй уже зле.
Тітка Тетяна чаювала в своїй комірчині.
— А, Михась… Що ж це ти вчора? Не годиться так жартувати! Зараз батьків змусять штраф…
Миха не дав їй договорити:
— Тітонько Тетяно, зі школи негайно треба йти. На першому поверсі розлили ртуть.
Тітка Тетяна знизала плечима:
— Ну то й що? Прибиральниці витруть…
— Ртуть прибиральниці не витруть. Вона отруйна. Її в банку з водою треба збирати, а потім підлогу марганцівкою мити, а то й зовсім міняти. Ходімо на вулицю.
— Та що ж це за лихо таке школу спіткало? Як пошесть — то бомба, то ще ртуть якась…
Чергова замкнула комірчину і квапливо задріботіла на свіже повітря. Перед школою вже зібрався чималенький натовп. Нарешті прийшов директор.
— У чому річ? Чому школа зачинена? — ще здалеку закричав директор, позираючи на годинник. — За п’ять хвилин урок починається! Що за самоправство?
— Владиславе Васильовичу, на першому поверсі хтось розлив ртуть.
— Що розлив? — директор вирішив, що недочув.
— Ртуть, — повторив Миха.
— А ти звідки знаєш?
— Сам бачив. Ми з Льохою прийшли хвилин двадцять тому. Коли бачимо — на підлозі щось блищить.
— Та що ж це таке?! — директор піднявся на ґанок. — Хвилинку уваги! Ніхто нікуди не йде, я зараз розберуся.
ВВ разом з Михою і Льохою зайшов у школу. Миха підвів його до того місця, де на темній підлозі живим сріблом мерехтіли ртутні кульки.
— Господи, — зітхнув директор, — цього тільки не вистачало! Ходімо звідси.
Він зайшов до свого кабінету, широко розчинив вікно й узяв телефонну слухавку:
— Алло, міліція? Це директор другої школи… Ні, не заміновано. Цього разу ще гірше: ртуть розлили… Знав би я, то вже ваші послуги б не знадобилися! Як чиї? Похоронного бюро, бо я цього мерзотника прибив би! Знаю, що непедагогічно… Та мені начхати!
Голос вкрай розлюченого директора відлунював у порожніх коридорах.