— Він починає телефонувати президентам, прем’єр-міністрам різних країн і казати: «Дозвольте мені позичити те, що нам потрібно. Просто позичити. Я поверну», — розповідав Резніков. — Ніщо його не стримує, ніякі протоколи, ніякі правила поведінки чи ввічливості. Він націлений на досягнення результату.
Того дня Зеленський мав телефонну розмову з прем’єр-міністром Нідерландів Марком Рютте[272], якого українці на той час вважали проблемним партнером, адже для збільшення поставок зброї на нього доводилося додатково тиснути. Зеленський також поспілкувався з президенткою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляєн, яка щойно повернулася з подорожі до Бучі та спонукала ЄС всіляко підтримувати українців. Окрім цих приватних розмов, президент приділив час написанню промови в ситуативній кімнаті.
— Люди дуже часто цікавляться, хто автор промов Зеленського, — казала мені його радниця з питань комунікації Дарія Зарівна. — Головний — він сам. Працює над кожним рядком.
Виступи Зеленського збирали оплески та обіцянки підтримки — але результати його розчаровували. Нерішучість союзників викликала гнів.
— Несправедливо, що Україна і досі змушена просити про те, що в партнерів роками зберігається десь там на складах[273], — зазначив у щоденному відеозверненні президент, який аж кипів від злості після ранкового обговорення ситуації з генералами.
Кілька годин — і вже щонайменше шість запланованих зустрічей — по тому Зеленський запросив мене до себе в кабінет поговорити.
Помічники попередили, що графік президента непередбачуваний. Настрій останнім часом — теж. Вечір без чергової халепи випадав рідко, і Зеленського могли будь-якої миті відірвати від справ заради розв’язання проблеми. Я пройшов через охорону; у резиденції було безлюдно й трохи моторошно. Єдиним джерелом світла в головному коридорі виявилася настільна лампа, що стояла на підлозі та кидала тьмяний відблиск на картини на стінах. Картини мали такий життєрадісний вигляд — яскраві реліквії з раннього етапу життя адміністрації, недоречні тепер у цьому забарикадованому мороці, над мішками з піском, за якими у разі облоги могли укритися солдати.
На четвертому поверсі біля кабінетів я поставив сумку на стрічку рентгенівського апарату, і тут голос із рації одного з солдатів повідомив, що президент підіймається. Усі відступили, щоб дати дорогу; із ліфта з’явився в супроводі охоронця Зеленський, він сміявся над чимось на екрані свого телефону. Підняв голову, витер очі, трохи здивований натовпом. Наша строката групка чекала на сходовому майданчику: працівники адміністрації, солдати, старші помічники. Було цікаво спостерігати, як вони стояли струнко — не боялися, але напружувалися, злегка остерігалися його погляду.
Оточення президента не завжди так поводилося. Раніше товариші та члени адміністрації називали його шкільним ім’ям — Володя — та залишалися сидіти, коли він заходив до кімнати. Та тепер перейшли на офіційну форму звертання — на ім’я і по батькові, Володимир Олександрович, або за титулом, «пане президенте». Ця зміна нагадала мені слова, що я почув від нього три роки тому під час передвиборчої кампанії, за кілька місяців до обрання:
— Найстрашніше — втратити своїх людей. Тих, хто не дає відірватися від землі, хто каже, коли ти хибиш.
Незрозуміло, чи хтось з оточення Зеленського нині відігравав цю роль. Дружина досі переховувалася, батьки — також. Жодного з друзів дитинства поруч не було. Жодна людина в бункері не грала разом із Зеленським у КВК. Навіть брати Шефіри, наставники та повірники протягом усього його дорослого життя та майже усієї президентської каденції, з початком вторгнення випали з поля зору. Люди, що залишилися — як-от Єрмак, Резніков, Сибіга, — були не з тих, хто сумніватиметься у відчуттях президента чи йому суперечитиме. Зеленський не був їхнім приятелем. Він був босом, і це відчувалося з того, як згустилася з його появою атмосфера.
Вимоги війни, необхідність президентові жити в ізоляції від усіх, крім найнеобхіднішого персоналу, пришвидшили процес, що розпочався задовго до того — поступове усунення радників, які пробували сперечатися з інтуїцією Зеленського, наводити дані чи аргументи, здатні змінити його думку. Впевненість президента зростала разом зі звуженням кола людей поруч, і тепер, під час нашої розмови на другому місяці вторгнення, Зеленський, обмірковуючи відповідь, уже не шукав поглядом своїх радників. Він знав, що хоче сказати, і поруч не було нікого, хто міг би йому заперечити.