Нам виділили для бесіди ту саму кімнату, де я інтерв’ював попередніх лідерів України: десять років тому — Януковича, а після революції 2014 року — Порошенка. Ми навіть сиділи за тим самим столом, хіба що позолота на ньому з роками полущилася. Восени 2019 року, коли я вперше зустрівся із Зеленським у цих кімнатах, він назвав їх фортецею, із якої хоче втекти. Лише рік тому відірваний від свого акторського життя, Зеленський, виливаючи тоді свою огиду до політики словами: «Я не довіряю геть нікому», — мав такий вразливий, такий зранений вигляд… Нині ж, коли президент був вразливий по-справжньому, коли життя залежало від одного влучного удару російської ракети, за один крок від смерті, він випромінював нездоланність, ніби війна наростила йому якусь затяту броню, що її не проб’є жодна зброя у світі. Якщо це була акторська гра, то переконлива до найменших дрібниць: улаштувавшись навпроти мене, він навіть нагадував монарха на спадковому троні. Присутність усіх цих помічників, усіх цих охоронців більше його не бентежила. Зеленський не бачив необхідності тримати іронічну дистанцію між собою та символами влади навколо. Тепер це була його роль. Він у неї вжився. На прохання президента асистентка принесла газованої води, а він пожартував із приводу того, що лише склянку, а не цілу пляшку.
— Бачте, — звернувся до мене, — ось так тут економлять.
Помічники видихнули, наче цей дотеп свідчив про гарний настрій боса.
— Отже, — він поклав долоню на стіл, — спілкуємося російською чи українською?
Запитання було дражливе. Моє володіння українською далеке від вільного. Раніше ми завжди розмовляли російською, і вибір цього разу був симптомом війни. Мова загарбника швидко ставала табу. Більшу частину свого життя Зеленський мав з українською мовою труднощі. Вона не була для нього рідною, і, намагаючись її вивчити, він нерідко конфузився під час передвиборчої кампанії. Нині ж настільки звик до державної, що насилу згадував слова російською. Українська їх витіснила. На початку розмови Зеленський забув російське слово «розуміти», перепросив, виправився — і за кілька секунд знов перейшов на українську.
Перше запитання в нашому інтерв’ю поставив він. Хотів з’ясувати мету розмови, її користь для України.
— Що ви хочете донести людям?
Не встиг я й рота розтулити, як президент вже запропонував відповідь:
— Дуже важливо, щоб світ точно зрозумів, що саме відбувається. Мені особисто йдеться не про те, щоб викликати в людей у світі сильніші емоції.
Він не збирався згущувати барви чи маніпулювати.
— Ми просто хочемо правди, — сказав. — Що краще люди бачитимуть реальність, то краще будуть усвідомлювати, що ця війна точиться не десь далеко. Вона поруч.
Далі Зеленський захотів дізнатися про моїх читачів — наче я мав якесь уявлення про те, як вони колективно переживають війну.
— Як думаєте, чи відчуває американська авдиторія такий самий біль, що й ви тут? — запитав він. — Такий самий, що й ми?
Я відповів, що в цьому не певен. Останні тиждень-два увага світу слабшала. Інші події витісняли Україну з перших шпальт, а провідні телеканали не зациклювалися на війні так, як у березні.
— Я теж так відчуваю, — сказав президент і озирнувся на помічників, немов вони щойно це обговорювали. — Це лише питання часу. На жаль, нашу війну сприймають через великі соціальні мережі. Бачать війну в інстаграмі. Набридне — прогортають. Багато крові, багато емоцій, людей таке втомлює. Для них це джерело розваг, яке, на жаль, забрало багато життів, і коли людям набридне дивитися одні й ті самі картинки, одну й ту саму кров одного й того самого народу, дехто захоче відвернутися.
Вид розваги? Доволі жорстке припущення про те, як люди відчувають цю трагедію — нехай навіть бачать її лише на екранах. Утім, саме так Зеленський уявляв свою авдиторію — і мою теж. Вважав, що його мета — зацікавити цих людей, розплющити їм очі та помістити перед ними ту картину війни, яку він хотів показати. Моя робота була йому корисна як засіб досягнення цієї мети. Він замовк і прокашлявся; усвідомив, що, навчаючи мене моєї роботи, мабуть, перетнув межу. А тоді продовжив у такому ж дусі:
— Вибачте за мої слова, але, гадаю, мета журналістики, медіа — робити так, щоб людям це не набридало, — сказав Зеленський, маючи на увазі історії про війну. — Коли їм набридає, настає втома, а втома призводить до втрати інтересу. Для нашої країни це означає втрату підтримки.