Адміністрація президента дивилася на цю ініціативу скоса. Зеленський із командою поставили собі за мету просити в іноземних донорів гроші та зброю. Чому ж головнокомандувач вирішив збирати кошти самостійно? Хіба в нього мало роботи? Дехто на Банковій угледів у цьому прояв політичних амбіцій Залужного, і після того, як Зеленський створив окрему платформу — United 24 — для збору коштів на армію, генерал погодився відсторонитися від такої діяльності. За винятком цього інциденту суспільство не помічало жодних ознак зростання напруженості між президентом і головнокомандувачем. Обидва наполягали на тому, що мають міцні робочі взаємини. Проте за закритими від публіки дверима на генерала все відчутніше тиснули, вимагаючи результатів із наявними ресурсами. Коли Зеленський із помічниками спробували прискорити початок контрнаступу, Залужний відповів: із чим?
— У нас сотня гармат виведені з ладу, на ремонті, — розповів мені за вечерею в середині серпня Носков. — Чим він має атакувати? А ну, як піде в наступ і десь програє? Скажуть, що не впорався.
Однак часу залишалося обмаль. Позаяк росіяни перекидали сили для захисту півдня, Україні для просування в тому напрямку доводилося зосереджувати все більше й більше військ і зброї, а це лише відтягувало наступ. Наприкінці літа президент відмовився чекати далі. Якщо на півдні умови для прориву не підходять, Зеленський хотів ударити на північному сході, де українці змогли б продемонструвати здатність відкинути росіян. Під час стратегічних засідань він закликав вищих генералів розпочати наступ у напрямку Харкова. Залужний відмовився.
— Він хотів напасти не там, де ми могли, — сказав мені Носков, — а там, де ми мали.
Доки тягнулися дебати, президент вдався до агресивніших способів продемонструвати здатність України завдавати ударів. Ці події розгорталися далеко від зони бойових дій, на таємному фронті, де Україна могла завдати росіянам суттєвої шкоди за допомогою тієї скромної зброї, що мала. Втілювати таємну стратегію доручили наймолодшому генералові України Кирилу Буданову — тридцятисемирічному очільнику Головного управління розвідки (ГУР). Спецпризначенець, який став керівником шпигунів, Буданов справляв яскраве враження, часто з’являвся на телебаченні, де озвучував туманні погрози та незрозумілі натяки на свої плани.
— Ми вбивали росіян, — якось похвалився він, — і будемо вбивати росіян будь-де по всьому світі до повної перемоги України[300].
Буданов із його ледь не месіанською впевненістю був не з тих, хто суперечитиме президенту чи застерігатиме його від небезпечного кроку. В іншому своєму інтерв’ю Буданов висловився так:
— Немає жодних перешкод. Немає такого, чого ми не зможемо реалізувати[301].
Пообіцяв вистежити й «фізично винищити» злочинців, які вчинили різанину в Бучі, і сказав — приємно було дізнатися, що російська пропаганда називає його терористом. Заступник Буданова пізніше заявив в інтерв’ю німецькій газеті, що агенти ГУР планують убити Путіна та його соратників — список довгий, містить, зокрема, керівників російського військово-промислового комплексу[302].
Справи рук ГУР невдовзі стали темою палких спекуляцій, що принесло Буданову своєрідне культове визнання. Перші місяці вторгнення на російських військових об’єктах і складах пального у найближчих до України регіонах часто ставалися вибухи та пожежі, і російські чиновники звинувачували в цих інцидентах українські дрони або диверсантів. У квітні гелікоптери, рухаючись на малій висоті, принаймні двічі перетинали кордон і завдавали удару по цілях у Бєлгородській області Росії. Україна заперечувала відповідальність за ці атаки, а Кремль намагався не привертати до них уваги, щоб уникнути конфузу. Наприкінці літа, коли президент Зеленський та його оточення з нетерпінням чекали на початок великого контрнаступу, ці таємні атаки стали сміливішими та ефектнішими. Вони відбувалися глибше на території Росії, а офіційні заперечення відповідальності з боку Києва звучали все менш переконливо, ще й часто супроводжувалися підморгуванням і зловтішною усмішкою.
Під час нашої зустрічі в перші дні серпня з Олексієм Арестовичем — колишнім офіцером ГУР і радником Зеленського на початку вторгнення — він згадав деякі із цих атак. Потім відкинувся на спинку крісла, глянув на мій диктофон і вимовив самими губами: «То були ми». Ми сиділи у звичному місці, у вестибюлі готелю «Інтерконтиненталь», трохи вище по вулиці від Майдану Незалежності. Ще не так давно готель переповнювали іноземці. Навесні світові телеканали новин викуповували цілі поверхи та вели пряму трансляцію з балконів. Тепер більшість роз’їхалася. Вестибюль був порожній, Арестович сидів за столиком у тьмяному світлі, його охоронець прилаштувався на дивані поруч. Єдина людина в барі, крім нас, — молода жінка — підійшла до столика, попросила Арестовича сфотографуватися разом.
— Намагаюся здобути хоч трохи поваги сина, — пояснила жінка. — Він підліток, постійно вас дивиться.