Сирський — стрункий стоїчний чоловік із високим чолом, дуже зібраний, через що видавався завжди напоготові, — у березні зіграв важливу роль в обороні Києва. До вторгнення президент розглядав Сирського як кандидата очолити Збройні сили України, але обрав молодшого та харизматичнішого Залужного. Тепер, у віці п’ятдесяти семи років, Сирський отримав шанс командувати найбільшим контрнаступом війни — і не розчарував. Шостого вересня сухопутні війська під його командуванням прорвали російські лінії оборони навколо Харкова і за лічені дні повернули контроль над сотнями містечок і сіл. У деяких, за розповідями місцевих жителів, російські солдати кидали зброю, переодягалися в цивільний одяг і намагалися втекти на викрадених автівках або велосипедах. Цей розгром пробив ще одну величезну діру в іміджі Росії як потужної військової держави. Міністерство оборони в Москві було змушене оголосити «організоване перекидання військ»[306] з-під Харкова — риторичний фіговий листок, що ледь прикривав сором їхнього відступу.
Не минуло й тижня з початку Харківського наступу, Сирський із військом ще відтісняв росіян на схід і намагався оточити залишки їхнього угруповання, — а президент Зеленський уже відвідав звільнений Ізюм, який був важливою логістичною базою ворога. Охорона президента організовувала найнебезпечніші частини поїздки в умовах повної секретності. Вдалині лунали вибухи, а Зеленський на центральній площі Ізюма закликав вшанувати полеглих у контрнаступі воїнів хвилиною мовчання. Протягом всієї церемонії та більшу частину візиту поруч із президентом залишався генерал Сирський, і військовими лавами поповзли чутки, що незабаром його підвищать до головної військової посади в країні.
Генерала Залужного не було на жодному кадрі телемарафону зі звільнених міст Харківщини. Він повернувся до свого командного центру і координував наступ на південному фронті, який просувався до болю повільно і з величезними втратами. Деякі помічники та союзники Залужного ще довго нарікали, що північно-східний наступ під проводом генерала Сирського, попри беззаперечну територіальну й моральну цінність, був передчасним. Дехто доводив, що той наступ відтягує забагато сил від одночасного просування на південному фронті, відсуваючи важливішу нагороду — Крим — ще далі. Однак на Банковій ніхто не сумнівався, що президент мав слушність, наказуючи ударити в напрямку Харкова, а Залужний помилявся, цьому опираючись.
Повернувшись до Києва в середині вересня, Зеленський із командою почали використовувати свої успіхи на полі бою, щоб іще наполегливіше просити про військову допомогу.
— Зараз це дуже важливо — темп, — сказав президент в одному з тодішніх вечірніх звернень. — Темп надання допомоги Україні має відповідати темпу нашого руху[307].
Міністру оборони Олексію Резнікову тепер стало легше забезпечувати передову зброю із Заходу. Через два дні від початку Харківського наступу Білий дім поінформував Конгрес про намір виділити додатково 2,2 мільярди доларів на «довгострокові інвестиції» в оборону проти Росії[308]. Відтак загальна сума військової допомоги США Україні від адміністрації Байдена сягнула понад 15 мільярдів. Протягом наступних шести місяців ця сума зросте вдвічі, позаяк союзники Зеленського побачать, що іноземна допомога не просто дозволяє Україні протриматися ще трохи й таким чином затягує війну. Ця допомога прискорювала наближення російської поразки, яка тепер видавалася найімовірнішим результатом війни.
— На психологічному рівні в нашу модель виживання закладено прагнення ставати на бік переможця, — сказав мені Резніков за кілька днів по тому, як Зеленський підняв прапор над Ізюмом. — Сьогодні ми демонструємо світові відповідь на головне запитання: чи можна перемогти росіян? Так, можна. І я б додав — треба!
Успіх контрнаступу приголомшив і обурив журналістів-коментаторів у Москві. Навіть віддані Кремлю пропагандисти почали вважати, що офіційна позиція російського державного телебачення — «спеціальна військова операція» Путіна йде за планом у напрямку перемоги Росії — не витримує критики.
— Останніми днями нам завдали дуже вразливого психологічного удару[309], — зізнався один із них на телевізійному токшоу під час українського наступу.
Президент Путін спочатку намагався ігнорувати катастрофу. Доки його війська кидали зброю та тікали, він святкував день народження Москви — відкривав 10 вересня велетенське оглядове колесо на ВДНГ. Невдовзі двигун колеса зламався, і кілька десятків пасажирів зависли в повітрі — ідеальний образ російської дисфункції.