Бомба, що вбила його доньку, змінила настрій московських еліт, принаймні на деякий час. Війна в Україні раптом наблизилася до їхнього дому. В момент вибуху Дугін мав перебувати в тому ж авто — повертатися із зустрічі російських націоналістів, яку відвідував разом із донькою. Проте вона їхала в місто сама — і загинула від вибуху миттєво. На кадрах, показаних російським державним телебаченням, Дугін, схопившись за голову, ходить біля уламків, у цей час прибувають пожежники — гасити полум’я, в якому горить тіло його дочки. «Наші серця жадають не просто помсти чи відплати, — написав Дугін за кілька днів. — Нам потрібна лише перемога. На її вівтар поклала своє юне життя моя дочка».
Кремль зробив із молодої пропагандистки мученицю, Путін нагородив посмертно орденом «За мужність». Російські спецслужби заявили, що її вбили за наказом із Києва, а пізніше джерела в розвідувальних службах США підтвердили газеті New York Times, що це правда[303]. Однак Зеленський та його уряд заперечували будь-яку причетність. Розуміли, що Росія може використати цей інцидент для виправдання своїх наступних атак.
— Маємо бути свідомі того, що цього тижня Росія може постаратися зробити щось особливо гидке, щось особливо жорстоке, — попередив Зеленський після вибуху. — Такий у нас ворог[304].
Зауважив, що ракетні удари по цивільних українцях не припиняються від початку вторгнення. Дійсно, лише минулого тижня в Харкові ракета влучила в гуртожиток, де жили літні люди. Семеро загинули, шістнадцятеро — серед них дитина — отримали поранення. Однак навіть за жахливими мірками цих бомбардувань загроза російської атаки на День Незалежності викликала в багатьох союзників Зеленського тривогу.
Двадцять другого серпня, за два дні до свята, Держдепартамент США, посилаючись на високий ризик російських атак по цивільних цілях, закликав американців евакуюватися з України в будь-який доступний спосіб. Президентська охорона на Банковій тимчасово заборонила доступ до Офісу не надто важливим відвідувачам, зокрема й мені.
— Зараз не хочуть бачити у будівлі нікого стороннього, — пояснив мені один із працівників і попросив перенести нашу зустріч, заплановану на той день, в кафе поруч.
Сказав, що від розвідки США найшло попередження, і що з «імовірністю у дев’яносто відсотків» наступного дня станеться ракетна атака на Київ. Головною ціллю, як передбачають, буде Офіс Президента.
— Коли американці надсилають попередження, ми їх більше не ігноруємо, — додав мій співрозмовник. — Вивчили урок.
Проте Зеленський відкинув обережність. У той час, коли його охорона наполегливо переконувала працівників Банкової покинути будівлю, він заповнив свій розклад публічними заходами. Речниця президента запросила мене на пресконференцію просто неба, на площі перед Верховною Радою — у кварталі від президентської резиденції та цілком у радіусі ураження потенційного ракетного удару. Очікування під сонцем на прибуття президента скрашувала тільки наявність окопу, який ще на початку вторгнення вирили солдати на моріжку біля парламенту. Окоп був півтора-два метри глибиною, захищений мішками з піском і достатньо довгий: якщо почнуть падати бомби, має вмістити всіх репортерів та президентських помічників. Чи буде це потрібно? Чи потрібна ця пресконференція?
Схоже, час і місце були обрані для того, щоб показати — Зеленський не боїться. Однак чи потрібно й досі це доводити? Ніхто не зміг би звинуватити президента в тому, що він ховається або тремтить перед російською загрозою. Він усьому світові продемонстрував свою здатність витримувати небезпеку. Потреба Зеленського видаватися безстрашним тепер нагадувала самоціль. Навіщо б ще виходити сюди в день, коли ризик настільки очевидний, а застереження розвідки настільки конкретні? На кону було не тільки його життя. До пресконференції під сонцем до Зеленського приєднався президент Польщі Анджей Дуда. Зібралося з десяток журналістів і щонайменше стільки ж солдатів, а також люди з оточення президента. Один репортер підвів руку й запитав про загрозу ракетного удару по місцю, де ми стояли.
— Думаю, смерті боїться кожен, — незворушно відповів Зеленський. — Ніхто не хоче помирати. Але ніхто не боїться Росії, і це найважливіший сигнал.
На початку вересня, після кількох місяців дебатів, підготовки та планування український контрнаступ розпочався — не на півдні, як наполягав генерал Залужний, а на північному сході, на Харківщині. Президент свого добився. Ще зовсім недавно він дозволяв керувати на полі бою військовим, нині ж був достатньо впевнений у власних здібностях як верховного головнокомандувача і втручався в критичні питання військової стратегії. Зеленський, зрештою, вирішив скасувати рішення очільника Збройних сил і наказав братися до операції. Довірив вести наступ на північному сході другому за рангом офіцеру України, генерал-полковнику Олександру Сирському[305].