Регулярні брифінги Арестовича з президентської трибуни та в соціальних мережах зробили його тієї весни загальновідомим; він не міг пройти вулицями Києва без того, щоб за ним не ув’язалися критикани або прихильники. Безладні лекції Арестовича про стан справ на фронті та настрої на Банковій регулярно збирали мільйони глядачів. Однак його доступ до президента наприкінці літа було сильно обмежено. Ті, хто ще залишився в дедалі вужчому колі наближених до Зеленського, критикували Арестовича за показуху — ніби не заради цього колись запросили його до команди.
— Ми тепер рідко бачимося, — сказав він про Зеленського.
Арестович, як і багато інших колишніх мешканців бункера, часто відчував ностальгію за тими ночами під землею. Сумував за духом товариства, за наближеністю до президента.
— Весь той час, — із жалем пригадував Арестович, — я жив у сусідній із ним кімнаті. Ми розмовляли, як сусіди по квартирі, чистили зуби поруч, їли разом.
Він досі уважно спостерігав за характером Зеленського — і був вражений, як той змінився.
— Раніше в ньому відчувалася легкість. Швидкі рухи, швидкі рішення, багато розмов, жартів. Тепер — сама броня, — сказав Арестович і переконливо зобразив задираку: підборіддя вперед, очі зіщулені.
На підтвердження своєї думки дістав телефон і відкрив останні новини. Показав мені найсвіжішу — кадри вибуху вдалині. Прокоментував:
— Крим. Просто зараз.
Українці підірвали російську авіабазу, розташовану далеко за ворожими лініями оборони. На авіабазі було повно винищувачів, знищено — щонайменше вісім. Небо над Кримом спалахувало гігантськими вогняними кулями та затягувалося хмарами диму, російські туристи тікали з пляжів. Для Путіна це було приниженням. Крим, що символізував його претензію на імперію, раптом опинився під ударом.
— Ось новий Зеленський, — сказав Арестович. — Він не панькається.
Ми сплатили рахунок і пішли на Михайлівську площу, до пам’ятника княгині Ользі: захований під мішками з піском, він стояв поруч з розбитою російською технікою — виставлених просто неба бойових трофеїв, пописаних графіті: «Путін х*йло!», «Слава ЗСУ!». Арестович запропонував мене підвезти. Нам було по дорозі, а на нього чекав водій у білому мерседесі, на задньому сидінні лежали брелоки та відкривачки із його власниим зображенням. Він вручив мені кілька сувенірів, прикрашених відомими фразами з його прямих ефірів. На одному було написано просто «2–3 тижні» — горезвісний прогноз Арестовича щодо того, скільки часу знадобиться для перемоги України. На задньому сидінні авто він знов відкрив на телефоні світлини з Криму: перелякані туристи, хмари диму.
— Тепер вони вдарять по Києву, — вимовив ледь чутно. — Путін цього просто так не залишить.
Остання фраза засіла мені в голові, і наступні дні видавалося, ніби сирена повітряної тривоги завиває під моїми вікнами з особливою наполегливістю. Прогноз, утім, не справдився. Україна продовжувала бити по російських військових об’єктах далеко від фронту, а росіяни не давали чіткої відповіді — нічого, що могло б зрівнятися з видовищністю цих нових ударів. Один знищив величезний склад російських боєприпасів і електропідстанцію в Криму, пошкодивши залізничну колію, якою Росія постачала припаси своїм військам на півдні. Зеленський чітко дав зрозуміти: ці атаки — лише початок. У щовечірньому зверненні після першої атаки в Криму сказав, що війна завершиться лише після того, як Україна поверне собі весь півострів.
— Ми ніколи від нього не відмовимося.
В офісі президента його помічники дивилися відео з вибухами та щасливо поплескували одне одного по спині. Приблизно за тиждень по тому запалала російська військова база у Бєлгороді. Потім у штаб-квартиру Чорноморського флоту в окупованому Криму влучив дрон, запустивши в небо черговий стовп диму. У Києві після кожної атаки на зміну піднесенню приходив напад страху. Відповідь Росії уявлялася неминучою.
Двадцятого серпня, за чотири дні до святкування Дня Незалежності України, імперський двір Путіна вразив вибух замінованого автомобіля; уперше з початку вторгнення до них підібралися настільки близько. Жертвою стала Дар’я Дугіна — ультраправа активістка та завзята прихильниця війни, часта гостя пропагандистських телеканалів Кремля. Батька жертви — ідеолога неоімперіалізму Олександра Дугіна — вважали розробником концепції, яка обґрунтовує спроби Росії завоювати Україну. Він закликав російську армію трощити Україну всіма силами.
— Убивати, убивати й убивати! — кричав він 2014 року в одному з відеозвернень до послідовників.