На початку листопада радник Білого дому з національної безпеки Джейк Салліван прибув на центральний залізничний вокзал Києва та в супроводі броньованого кортежу попрямував на Банкову, на зустріч із президентом Зеленським. Салліван приїхав не з пустими руками. Партія дронів, ракети класу земля-повітря, відремонтовані радянські танки — усе це було частиною пакета допомоги вартістю 400 мільйонів доларів, про який оголосили під час візиту Саллівана[318]. Загальна вартість американської допомоги з початку вторгнення перевищила 25 мільярдів. Однак адміністрація Байдена у Вашингтоні була непевна, як довго зможе підтримувати постачання на такому рівні. Наступного тижня в США відбувалися проміжні вибори, і республіканці мали всі шанси повернути собі контроль над Конгресом. Лідер республіканців у Палаті представників, Кевін Маккарті, попередив Україну — вона не отримає «чистого чека», за яким вестиме війну вічно. Політичні лідери не тільки в США, а й у значній частині Європи почали замислюватися над тим, коли ж бойові дії припиняться, як переконати Зеленського піти на переговори з Путіним, і чи впевненість Зеленського у здатності України перемогти не заважає йому побачити, що можливості Заходу надавати допомогу не безмежні.
Указ № 679, який Зеленський видав місяць тому, занепокоїв деяких західних союзників. У відповідь на проголошену Кремлем анексію чотирьох областей України Зеленський наклав офіційну заборону на будь-які переговори з Володимиром Путіним.
— Він не знає, що таке гідність і чесність, — сказав Зеленський. — Тому ми готові до діалогу з Росією, але вже з іншим президентом Росії[319].
Ця заява, підсилена рішенням Ради нацбезпеки, перекрила дипломатичні шляхи, на які досі сподівалося чимало союзників України. У середині осені вони почали переконувати Зеленського, щоб він у своїй риториці залишав більше простору для можливості закінчити війну переговорами. У день візиту Саллівана міністри закордонних справ семи найбагатших демократій світу виступили зі спільною заявою, у якій нагадали Зеленському про необхідність зберігати «готовність до справедливого миру»[320]. Ту саму фразу — «справедливий мир» — використав і Салліван на зустрічі з президентом та його помічниками в Києві, а також закликав їх обміркувати, чого саме такий мир вимагатиме.
Проте Зеленський не мав особливого бажання говорити на цю тему. Перші місяці вторгнення, навіть після Бучанської різанини, він ще вірив, що Путіна можна урезонити, що злочини російських військових від нього, напевно, приховують. Ці ілюзії зникли. Після бойових успіхів на Харківщині президент хотів продовжувати відтискати росіян за допомогою військової сили. Він розумів, що його бачення «справедливого миру» нинішні правителі Росії не приймуть. Щоб зупинити війну, вони мали б відвести війська з усіх окупованих територій України, зокрема з Криму. Мали б сприяти покаранню винних у воєнних злочинах проти України. Путін та його воєначальники ніколи на це не пристануть, тож Зеленський не бачив жодних підстав для ведення мирних переговорів. До того ж знав, що росіянам не можна довіряти, вони не дотримують обіцянок, даних за столом переговорів. Навіть коли заявляють про свою зацікавленість у припиненні вогню, їхні ракети падають на мирні міста, а військкомати набирають новобранців.
— Вони продовжують збирати людей на загибель[321], — сказав Зеленський у вечірньому зверненні після зустрічі із Салліваном.
На знак очевидної поступки гостеві президент використав у промові фразу «справедливий мир». Однак завершив нагадуванням про те, яким саме уявляє цей мир:
— Ми пам’ятаємо про кожен куточок нашої країни. Ми звільнимо всі наші міста і села, що б там не планували окупанти для продовження свого перебування на українській землі. Україна буде вільною. І весь наш кордон буде відновлено.
За кілька днів по тому Збройні сили України зробили важливий крок у цьому напрямку. Протягом літа й на початку осені контрнаступ на південному фронті уривками просувався відповідно до плану, який генерал Залужний розробив у консультаціях із західними союзниками. Величезною ціною солдатських життів українці повертали собі контроль над невеликими містами та селами на північній околиці Херсонщини. Увесь цей час українці використовували сучасні артилерійські системи та били з них через річку Дніпро по російських лініях постачання. Зеленський вітав ці атаки із якоюсь бешкетною радістю.
— Наші воріженьки згинуть, — з посмішкою сказав він після одного успішного удару на початку листопада, — як роса на сонці чи як російські переправи під ударами «Хаймарсів»[322].