Атака на Кримський міст шалено розлютила Путіна, і з приходом холодних осінніх днів його тактика стала ще агресивнішою. У день вибуху Путін призначив нового командувача російських сил в Україні — генерала Сергія Суровікіна, воєнного злочинця, який понад двадцять років просувався по службі під керівництвом Путіна завдяки суміші тупої відданості та безмежної жорстокості. Найчорніша сторінка в його кар’єрі розгорнулася в Сирії, де Суровікін 2017 року командував російською повітряною кампанією. За його наказом бомбардувальники та винищувачі систематично атакували цивільні райони, щоб зламати їхній опір союзному Кремлю режиму в Дамаску. На знак вдячності Путін у грудні того ж року причепив Суровікіну на груди омріяну медаль «Герой Росії», а російські державні медіа почали із захватом називати його «генерал Армагеддон».
П’ять років по тому в Україні він застосував російську тактику, яку відточив в Ідлібі й Алеппо. І знову російські літаки — кричуще порушення законів війни — почали запускати ракети по цивільній інфраструктурі, цілити по електричних станціях та підстанціях, по комунальних підприємствах, які забезпечують теплом міські будинки. За мету очевидно ставили змусити українців до покори, заморозивши та нажахавши їх, створивши нову хвилю біженців, яка досягне кордонів Європейського Союзу на початку зими. Першою реакцією на Банковій стало напружене передчуття лиха — адже в президентських кабінетах почало блимати світло, охололи батареї, а у вбиральнях із кранів зникла вода.
Зеленський не стенувся. Наприкінці жовтня записав відеопромову на подвір’ї перед Офісом, на тлі темних вікон і ліхтарів. Попереднього тижня по найбільших містах України вдарило щонайменше сорок крилатих ракет і шістнадцять бойових дронів. Атаки, спрямовані переважно на електромережу, залишили без електрики понад мільйон українських будинків і змусили уряд із настанням зими вдатися до нормування комунальних послуг. Однак президент закликав лише посилювати опір. На землі коло Зеленського лежали рештки іранського бойового дрона «Шахед-136», який Росія використовувала під час останньої хвилі ударів. Характерний звук, що видавали ці дрони — наче мопед газує і падає з неба, — незабаром став символом нової фази війни: крику сирени-банші, від якого українці прокидалися в темряві й гадали, чи не влучить от-от у їхню домівку снаряд. Стоячи поруч із таким апаратом, Зеленський зазначив, що ця форма зла — не щось принципово нове. Від початку вторгнення Росія здійснила чотири з половиною тисячі ракетних ударів і вісім тисяч авіанальотів.
— Нас не зламають обстріли[316], — сказав він. — Страшніше ворожих ракет у нашому небі — почути ворожий гімн на нашій землі. Нас не злякає темрява. Найтемніші часи для нас — не без світла, а без волі.
На початку вересня між офісом Зеленського і росіянами залишився лише один активний і продуктивний канал переговорів — він стосувався військовополонених. На той час до України повернули майже тисячу бранців, і тихо, без розголосу продовжували докладати зусиль, щоб повернути решту; ці переговори не припинялися навіть у найжахливіші дні війни, коли ставало відомо про звірські вбивства, коли бомбардували цивільне населення.
— Президент поставив за мету повернути всіх якнайшвидше, — казав Андрій Єрмак, який контролював переговори.
Навіть якщо це означало обмін на росіян, підозрюваних у воєнних злочинах, Зеленський наполягав продовжувати домовлятися. Завдання було пекельним, адже супротивні сторони сперечалися щодо списків імен та відносної цінності кожного полоненого. Остаточне погодження з російського боку іноді доходило аж до Путіна, і той часом вирішував зірвати обмін, який готувався місяцями.
— Обміни завжди були під загрозою, — розповідав мені Єрмак. — Завжди висіли на волосині.
Найграндіозніший випадково збігся з контрнаступом і через це ледь не зірвався. Навіть протискаючи оборону ворога та залишаючи на дорогах і полях навколо Харкова безліч трупів російських військових, українці продовжували шукати способу звільнити найцінніших бранців Росії. У списку були сотні останніх захисників Маріуполя, які здалися в середині травня. Весь цей час росіяни погрожували влаштувати над полоненими на «Азовсталі» офіцерами показовий суд, і Зеленський боявся, що все закінчиться їхньою публічною стратою. Натомість бранців все літо тримали в переповнених таборах, систематично били, морили голодом і катували. Вибух наприкінці липня в російському таборі в окупованій Оленівці вбив п’ятдесят три військовополонених, поранив щонайменше сімдесят п’ять — і додав відчайдушного відчуття терміновості українським зусиллям із повернення решти в’язнів додому.