Місто звільнили, але воно залишалося мішенню для росіян. Тут зосталося багато їхніх агентів, і вони мали безліч союзників серед місцевих жителів. Українській службі безпеки тепер треба вистежити та допитати тих, хто працював на окупантів. Багато поліціянтів, чиновників і працівників комунальних служб залишилися на своїх посадах і підтримували життя міста під контролем росіян. Дехто з учителів і керівників шкіл продовжував під час окупації навчати дітей. У перші місяці вторгнення Зеленський підписав закон, який передбачав суворе покарання за пособництво окупантам, у найгірших випадках за державну зраду злочинцям загрожувало довічне ув’язнення — і президент не збирався виявляти милосердя до тих, кого вважав зрадниками.
— Вони живуть серед нас, — казав мені. — У квартирах, у підвалах, між цивільних, і ми маємо їх викрити, адже це величезний ризик.
Доки генерали зосереджувалися на завданні відтіснити росіян, Зеленський обмірковував інший аспект війни. Він місяцями обіцяв звільнити кожен квадратний кілометр України, зокрема весь Донбас і Крим. Утім, як політик, Зеленський усвідомлював, що військова перемога в цих регіонах стане початком куди запеклішої битви. Відвойованими землями доведеться керувати, а для цього потрібно здобути довіру людей, які там живуть. У Херсоні це, можливо, буде не надто складно. Окупація тривала близько дев’яти місяців, за цей час росіяни не встигли зламати народний опір. Місцеві мешканці продовжували кидати окупантам виклик: вдавалися до актів громадянської непокори, відкритих протестів, а в деяких випадках — до насильства та вбивств. Коли в Херсон повернулися українські війська, люди радо їх вітали, дехто плакав від щастя й кидався обіймати солдатів. Однак Зеленський не очікував такого ласкавого прийому у всіх регіонах, які обіцяв звільнити, а надто — на окупованому сході України.
— Мені треба буде з ними говорити, — зазначав він. — Це якщо припустити, що люди там готові слухати.
На початку каденції президент намагався сягнути за лінію фронту і звернутися до них: пропонував пенсії та державні послуги, відкривав дороги, щоб люди могли залишити окуповані частини Донбасу та відвідати решту України. Тепер, боявся він, надто пізно. Дітей в тих регіонах вчили бачити в Києві ворога, а чоловіків забирали в армію воювати разом із росіянами. Наймолодшим солдатам з окупованого Донбасу, коли 2014 року почалася російська окупація, було лише десять років — і відтоді вони постійно бачили, як українські військові запускають по них снаряди, убивають їхніх друзів, руйнують їхні міста.
— Вони теж гинуть, — казав Зеленський. — Коли їхні тіла повертають додому, то кажуть: «Дивіться, що зробили українці!».
Щоб жителі окупованих регіонів прийняли Україну як свою батьківщину, знадобляться зусилля, які Зеленському було важко уявити.
— Потрібно буде змінити цих людей, показати, що ми йдемо їм назустріч, — говорив він. — Нам доведеться покинути власну зону комфорту, із якої ми гукаємо: «Донбасе, чуєш нас?». Вони можуть нас не чути. І просто запитувати недостатньо. Маємо діяти, рухатися до них ближче.
Якщо хтось із них, зрештою, відмовиться прийняти повернення української влади чи не повірить у добрі наміри керівництва в Києві, то, на думку Зеленського, звинувачувати або карати цих людей буде неправильно.
— Я б не вважав це зрадою. Це пасивність. Україні потрібно якомога активніше прориватися до них через інформаційні канали.
Він хотів перекрити потік російської пропаганди до цих регіонів і спрямувати туди власну.
— Хоча досвід показує, що, доки ми не там, прорватися не виходить. Не можемо до них дотягнутися.
Після останніх успіхів України на півдні очікувалося, що до настання зими лінія фронту майже не просунеться, але президент не хотів, щоб вона застигла на місці. Отже, зараз у підземній їдальні він доїв усе, що було на тарілці, і пішов в інший бік бункера, де кілька офіцерів у кімнаті для нарад підготували брифінг про умови на фронті. Усі мали залишити телефони зовні, перед дверима. Усередині на стіні висіла актуальна мапа поля бою, на ній — розташування ворога за двома небезпечними перешкодами, які він планував використовувати як щит. Для просування із заходу українцям доведеться переправлятися через Дніпро під шквалом артилерійського та кулеметного вогню. Просуваючись із півночі, вони упруться в найбільшу атомну електростанцію України, яку росіяни окупували на початку березня. Реактори тепер стояли на лінії фронту, і Зеленський розумів, що наступ у тому районі загрожує ядерною катастрофою. Треба було зважити, що росіяни зроблять із цими реакторами під час відступу. Чи замінували їх для підриву? Як далеко пошириться радіоактивне забруднення в разі аварії на АЕС?
Такі запитання більше не були для Зеленського дивиною. Вони не давали йому спокою місяцями, і він навчився структурувати думки навколо дилем, які за нормальних часів просто звели б його з розуму. Перше запитання Зеленського завжди стосувалося людських життів: скількох ми втратимо, якщо оберемо цей шлях? Із рішенням наступати на Херсон було так само.