— Ми могли б піти на Херсон раніше, більшими силами, — пояснював Зеленський. — Однак розуміли, скільки людей тоді поляже. Ось чому обрали іншу тактику, і, хвалити бога, вона спрацювала. Не думаю, що то був якийсь геніальний крок з нашого боку. Це була перемога здорового глузду, перемога мудрості над швидкістю та амбіціями.
Ми повернулися до президентського потягу, коли сонце вже сідало. Локомотив із заведеним двигуном стояв на відстані від найближчої станції, вагони теплі й готові до відправлення. Зворотній шлях до Києва забере ще принаймні дев’ять годин. День минув у зустрічах, брифінгах, церемоніях, тож тепер президент міг відпочити й провітрити голову. Однак він волів не залишати у своєму графіку часу для нічогонероблення. Щойно потяг рушив, за мною прийшов помічник Зеленського і провів до нього у приватний вагон — крізь кілька вагонів з охоронцями та працівниками офісу. В одному з купе на полиці сидів Андрій Єрмак і кричав у телефон — мобільний зв’язок був слабкий, а Єрмак намагався донести щось термінове до Генерального секретаря ООН. Перед входом на територію Зеленського мене перевірив охоронець — поплескав зверху до низу по тілу, заклеїв камери на телефоні синьою стрічкою. Приміщення за спиною охоронця мало типовий розкішний вигляд елітного готелю — дерев’яні панелі, м’яке світло й золотиста фурнітура робили крихітний простір ще тіснішим, мало не задушливим. Мої очікування щодо високотехнологічного командного центру на колесах не справдилися. Президент, одягнений у звичний зелений светр з флісу, сидів із чашкою кави за невеликим столом для переговорів, заваленим паперами; усі вікна затулені ролетами, до стіни ліворуч тулився вузький диван.
Я сів навпроти Зеленського, він взяв у руки книжку в м’якій обкладинці, погортав. Це була розповідь про життя Гітлера та Сталіна у часи Другої світової війни, порівняльне дослідження двох тиранів, які мордували Україну найсильніше. Зеленський ще не мав часу його прочитати.
— Обсяг документів на моїй посаді відсуває всю літературу в бік, — поскаржився він.
Утім, книги з історії та біографії давно стали компаньйонами Зеленського в подорожах. Від початку вторгнення він уже встиг прочитати життєпис Вінстона Черчилля — історичного персонажа, із яким Зеленського тепер найчастіше порівнювали. Однак йому не подобалося припущення, ніби вони із Черчиллем мають щось спільне.
— Про нього кажуть різне, — сухо зауважив Зеленський, чим дав зрозуміти, що не може захоплюватися Черчиллем через його репутацію імперіаліста.
Зеленський волів би асоціюватися з іншими представниками доби Черчилля — скажімо, зі своїм улюбленим письменником Джорджем Орвеллом або з великим коміком, який у розпал Голокосту робив сатиру на Гітлера.
— Я навів приклад Чарлі Чапліна, — пояснив Зеленський, — як він під час Другої світової використовував інформаційну зброю для боротьби з фашизмом. Були такі люди, такі артисти, які допомагали суспільству, — додав він. — І їхній вплив часто виявлявся сильнішим за артилерію.
Саме такого впливу Зеленський хотів досягти, до такого пантеону хотів долучитися.
Коли потяг виїхав із прифронтових районів і трохи набрав швидкість, стало зрозуміло, що цілі Зеленського як лідера воєнного часу сягають значно далі перемог на полі бою. Він хотів змінити ставлення українців до своєї ролі у світі, свого майбутнього — і до травм минулого.
Майже все життя Зеленський говорив:
— Я не маю в душі жодної ненависті, узагалі.
Вірив у здатність людей виправляти власні хиби, карати зло й захищати добро. Навіть у своїх оцінках історії спирався на переконання, із якими ріс — що Радянський Союз заслуговує на повагу та захоплення. Він звів докупи безліч несхожих культур і народів, і, використовуючи їхню різноманітність та плекаючи їхні таланти, створив чимало видатних шедеврів науки та мистецтва. Війна не лишила від цих сентиментів і сліду, сказав мені Зеленський.
— Тепер до всього, що стосується минулого, відчуваю відразу.
У наших розмовах він неодноразово згадував похорон Йосипа Сталіна, чия смерть 1953 року занурила Радянський Союз у пароксизм горя. Під час похоронної процесії з тілом Сталіна на підступах до Червоної площі зібрався величезний натовп.
— Люди топтали одне одного, давили старих і малих, аби тільки побачити правителя, що їх полишив, — розповідав мені на Банковій Зеленський у квітні.
Шість місяців по тому, дорогою назад із Херсона, ці сцени знов спливли в його пам’яті.
— Вони давили одне одного, — сказав мені в потягу Зеленський, — аби тільки побачити його, аби торкнутися цього покидька, який топтав Україну.
Ці картини — воскове обличчя і засохла рука генералісимуса в труні, сила-силенна людей, що голосять за ним під стінами Кремля — знов і знов вражали Зеленського тим, як Радянський Союз зачаклував своїх громадян, як за допомогою пропаганди змусив вважати диявола святим. Українці в нинішній війні билися проти схожої мани, і Зеленський розумів — перемогти росіян буде важко не лише через їхній арсенал, а й через силу путінської брехні.