Російські позиції були доволі близько, і вправному стрільцеві вистачило б одного влучного пострілу в президента, який не мав нагальних причин опинитися майже на передовій. Він не мусив вести військо в бій. Просто хотів зрозуміти, що відчувають його солдати.
— Я потребував їхніх емоцій, — запевняв він мене. — Що вони відчувають, у якій вони обстановці.
На зворотному шляху зупинилися на блокпосту, де чергувала змішана група солдатів і добровольців. Пора була обідня, і хтось із місцевих приніс усім каструлю свіжого борщу. Кухар мешкав неподалік. Застарий для служби у війську, зведення укріплень і біганини з автоматом, він вирішив годувати солдатів, це й буде його внесок у національну оборону. Борщ — густа страва зі свинини, буряка, капусти й картоплі — варив цілий ранок, і старий наполягав, що вистачить усім, навіть гостям з Банкової. Президент вагався.
— Не можу я брати їхню їжу.
Однак господарі припрошували. Ніхто не хвилювався через присутність президента. Сиділи гуртом, у межах досяжності російської артилерії, їли борщ із хлібом, балакали про Радянський Союз і про те, на що після його розвалу перетворилися росіяни.
Кухар мав рідних в Росії. Колись він був професійним спортсменом, змагався під радянським прапором. Старий сходив до свого авто і приніс з багажника медалі, що їх здобув у легкій атлетиці. Йому досі було важко примиритися з тим, що колишні співвітчизники прийшли сюди вбивати й мародерствувати, і він усе розповідав Зеленському, як ненавидить росіян. Перед від’їздом президент запитав солдатів, чи потрібно їм щось, напевно ж чогось не вистачає, він міг би прислати. Чоловіки були озброєні автоматами та ручними гранатометами. Через річку стояла армія з танками та артилерією. Утім, вони сказали, що всього вистачає.
— Вони нічого від мене не хотіли, — казав Зеленський. — Не скаржилися. Хотіли лише одного — перемоги.
Ця зустріч справила глибоке враження на президента. Він давно відчував спорідненість із солдатами на фронті, не лише через їхню мужність, а й через чесність. Відтоді, як він уперше до них навідався, минуло вісім років. Тоді, влітку 2014 року, Зеленський ще був просто гумористом без політичних амбіцій і їздив на передову виступати перед військом. Якось гастрольний автобус зупинився на узбіччі десь на сході, і Зеленський вийшов поговорити із солдатом, що багато місяців поспіль охороняв той самий блокпост і жив в окопах поруч. Востаннє він спілкувався із цивільним настільки давно, що заледве складав речення у щось зв’язне. Коли Зеленський запитав, чим може допомогти, солдат відповів: поговори зі мною.
— Ми згадуємо якісь моменти із життя, — пізніше казав Зеленський про ту поїздку на фронт 2014 року. — Буває, щось із дитинства. Найяскравіші. Перше слово дитина сказала. Перший раз до школи пішла. Оце був такий момент у моєму житті[111].
Тоді збройний конфлікт на сході тривав лише кілька місяців, але вже посіяв жорстокість і розкол, які вісім років по тому вибухнуть повномасштабною війною. Анексія Криму вперше дала Путіну відчути смак зовнішнього завоювання, і цей смак п’янив. Путін почав називати решту території України Новоросією[112]. Тієї весни по телебаченню заявив, що Росія «з різних причин втратила ці території. Однак люди залишилися». І він мав намір їх повернути. Агенти та прибічники Путіна на сході і півдні України невдовзі почали відтворювати таку саму тактику, до якої Росія вдалася для захоплення Криму. Брали під контроль урядові будівлі, призначали «лідерів» із-поміж сепаратистів, проголошували незалежність від Києва і запрошували російську армію собі на захист.
Подекуди ця схема спрацьовувала. На початку літа 2014 року російські довірені особи та воєнізовані угруповання взяли під контроль кілька міст і обширні території східного Донбасу. Однак там перемоги не були такими ж стрімкими й необтяжливими, як в Криму. Цього разу військові чинили опір. По всій країні формувалися й відправлялися захищати Донбас озброєні добровольчі загони[113]. На відміну від кримчан, мешканці сходу та півдня зовсім не мали єдності в бажанні порвати з Україною і підтримати путінське імперіалістичне уявлення про «російський світ», що існує всюди, де розмовляють російською. В Україні Путін підбурював російськомовних на протидію урядові і обіцяв їм свій захист.
— Ми фактично один народ. Київ — матір міст російських, — наголосив він на виступі в Кремлі. — На Україні живуть і будуть жити мільйони росіян і російськомовних людей. Росія завжди захищатиме їхні інтереси[114].
Переважна більшість людей в цих регіонах не хотіла захисту Путіна[115]. Тієї весни вони проводили мітинги та марші за українську єдність. У південній портовій Одесі не один день точилися вуличні битви між прихильниками та противниками революційного уряду в Києві. Одного особливо страшного дня в травні 2014 року під час зіткнень загинули десятки проросійських активістів, здебільшого згоріли живцем у будівлі, де шукали укриття[116].