У планах Зеленського на цю поїздку було, зокрема, пройти зруйнованим мостом, що вів у місто, відвідати запруджений людьми пункт видачі харчів і завітати на подвір’я до кількох місцевих мешканців, почути їхню розповідь про пережите. До Бучі вирушили броньованими автомобілями, охоронці — у повному бойовому спорядженні. Президент погодився одягнути поверх худі бронежилет, його камуфляжний візерунок пасував за кольором до кросівок. Від шолома відмовився.
Зеленський знав, що світ спостерігатиме. Перш ніж вранці того дня покинути бункер, помічники президента поінформували репортерів про мету поїздки, тож у Бучі на вулиці, де сталися чи не найстрашніші звірства, на нього чекала ціла батарея камер.
— Для нас дуже важливо, що тут преса, — сказав Зеленський перед об’єктивами. — Це найголовніше. Ми дуже хочемо, щоб ви показали світу, що відбувалося тут, що робили російські військові.
Відтоді в житті Бучі розпочався дивний новий період, період зцілення під збільшувальним склом.
Багато тижнів поспіль від центру Києва щоранку відходили автобуси з журналістами, доправляючи сотні репортерів до Бучі та інших звільнених міст поблизу столиці. Під час цих престурів фотографам іноді бувало важко зробити знімок без колег у кадрі. Міністр оборони України Олексій Резніков по відвідинах Бучі усвідомив, що серед звільнених міст вона не унікальна. На початку квітня росіяни відступили з півночі України, яка за розміром була приблизно з Данію[156].
— Злочини росіян відбувалися по всій Україні: мародерство, вбивства, ґвалтування. Проте світ почув назву «Буча», — казав мені Резніков. — Буча стала чорним лебедем, що приголомшив світ. Усі бачили світлини з Бучі.
Наступного дня після візиту Зеленський виступив перед Радою Безпеки ООН зі знаковою промовою, в якій зробив Бучу центральною темою. З’явившись на гігантському екрані над залою, президент присвятив свій виступ цивільним:
— «Яких убивали пострілом у потилицю або в око після катувань. Яких розстрілювали просто на вулицях. Яких кидали в криниці, щоб вони там загинули в стражданнях. Яких убивали в квартирах, у будинках, підриваючи гранатами. Давили танками просто в цивільних автівках посеред дороги. Заради задоволення. Яким відрубували кінцівки, перерізали горло. Яких ґвалтували й убивали на очах у їхніх же дітей[157]».
У промові він попереджав учасників, що Росія намагатиметься перекласти провину за ці злочини, вигадуватиме різні версії того, що сталося в Бучі, — і мав слушність. Пізніше Путін назве Бучу «фейком», а його пропагандистські канали стверджуватимуть, серед іншого безглуздя, ніби знайдені на вулицях тіла були акторами, які вдавали мертвих.
— Ми маємо справу з державою, яка перетворює право вето у Раді Безпеки ООН на право смерті, — заявив Зеленський — Якщо це продовжиться, ООН можна буде просто закрити.
Далі президент попросив членів Ради переглянути коротке відео. Воно було настільки виразним, що декому доводилося відводити очі. На екрані штаб-квартири ООН у Нью-Йорку спливали спалені рештки українських дітей, кінцівки та голови, які стирчали з братських могил, тіло чоловіка на дні криниці. Більшість зображень знято в Бучі, деякі — у підвалі дитячого оздоровчого табору, де тих чоловіків вишикували попід стіною, зв’язавши їм руки за спинами, і застрелили. Ефект від цих кадрів виявився настільки сильним, що наступними тижнями команда Зеленського шукала нових способів показувати їх союзникам і сподіватися, що ті нарешті припинять відводити очі.
— Зізнаюся, — казав керівник президентського офісу Андрій Єрмак. — Я брав у наших спецслужб моторошні світлини з мертвими дітьми та вночі, коли ніхто з нас тут, унизу, особливо не спав, розсилав їх за довгим списком одержувачів у Білому домі.
Список розсилки, збережений на телефоні Єрмака, зрештою розрісся до п’ятдесяти з лишком імен, зокрема й вищих посадовців Європи.
— Я їм відправляв, і більшість, відсотків дев’яносто, відповідала: хтось телефонував, хтось писав повідомлення, — розповідав мені Єрмак. — Дуже серйозна була мотивація.
Після звільнення Бучі подвір’я церкви Святого апостола Андрія перетворилося на своєрідне місце прощі. Сюди приїжджали дипломати й державні діячі з усієї Європи — побачити, віддати шану. Іноземні посольства в Києві почали знов відкриватися лише влітку. Утім, після того, як російські війська у квітні відступили від передмість, іноземні дипломати почувалися достатньо безпечно для відвідин Зеленського у його столиці. Вони прибували сталим потоком, часто привозили із собою групу журналістів, щоб задокументувати подорож. Політична користь була очевидна. Ці поїздки справляли гарне враження на виборців удома. В усіх кінцях Європи Зеленський став символом мужності, і сфотографуватися разом із ним на Банковій стало для європейських союзників визначним політичним ритуалом. Про того, хто не завітає до Зеленського особисто, могли подумати, що він слабкий, а його підтримка не зовсім щира.
Зеленський із помічниками швидко розпізнали тенденцію.