— Ми не приймаємо гостей із порожніми руками, — пояснював мені близький радник президента Кирило Тимошенко. — Нема чого їздити сюди лише заради селфі.
Після прибуття до Києва іноземців обов’язково запрошували до Бучі та інших звільнених передмість, давали можливість на власні очі побачити докази вчинених росіянами звірств. Це спонукало гостей допомагати Україні, надавати більше підтримки та привертати увагу світу до війни ще довго після повернення додому. Найчастіше такі тури супроводжував спікер парламенту Руслан Стефанчук. Він розповів мені, що навесні та влітку 2022 року особисто провіз деокупованими містами понад тридцять іноземних делегацій.
— Побачене викликало унікальні трансформації в мозку цих людей. Просто на моїх очах.
Стефанчук пригадав одну з перших поїздок до Бучі. За поліцейською стрічкою на церковному подвір’ї досі працювали судово-медичні експерти й слідчі з воєнних злочинів. Коли іноземні гості підійшли, запах від масового поховання став нестерпним. Стефанчук отримав дозвіл підвести їх ближче, до самого краю могили, де європейці змогли побачити тіла, вдихнути сморід смерті.
— Це їх змінило.
Дорогою назад до Києва один із гостей, депутат із Польщі, мав особливо приголомшений вигляд. Він бачив світлини тіл у новинах; усі бачили. Однак відвідини місця поховання «повністю перевернули його свідомість», за словами Стефанчука. Пізніше польський законодавець назвав Бучу та інші звільнені місця під Києвом «Голгофою двадцять першого століття»[158].
Страшні злочини в Бучі розкрилися на переломному етапі мирного процесу. Лише за лічені дні до того, 29 березня, сторони провели раунд переговорів у Стамбулі, перший за три тижні, і, видавалося, нарешті досягли успіху. Українська делегація на чолі з близьким другом Зеленського Давидом Арахамією вручила росіянам на розгляд проєкт мирної угоди. Там було прописано, що в обмін на надійні «гарантії безпеки» від Росії та інших країн Україна погодиться на статус нейтральної держави на західному кордоні Росії. Відкине плани зі вступу в НАТО й не дозволить будувати на своїй території іноземні бази. На українській землі навіть не відбуватиметься спільних з іноземцями військових навчань, якщо Росія бачитиме в них загрозу.
Ця пропозиція, відома як Стамбульське комюніке, давала Путіну можливість оголосити принаймні часткову перемогу. Одним із його головних виправдань вторгнення була необхідність зупинити Україну на шляху до вступу в НАТО, і ось Зеленський готовий погодитися на таку умову — хоча виконати її буде непросто. Намір України вступити в НАТО прописано в Конституції. У лютому 2019 року, за кілька тижнів до президентських виборів, Петро Порошенко підписав відповідні зміни, які всі вважали актом популізму та відчаю з боку чинного президента. Він знав, що, ймовірно, програє у перегонах. Знав також, що НАТО не має наміру в найближчому майбутньому приймати Україну. Зміни, які схвалив парламент, не мали жодної практичної мети — окрім створити наступнику Порошенка труднощі. Закріплювали в основному законі України обіцянку, якої ніхто не міг дотримати.
На момент вступу Зеленського на посаду в травні 2019 року стаття 102 Конституції доповнилася такими рядками: «Президент України є гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору». Відступ від цього зобов’язання коштуватиме Зеленському дорогу політичну ціну. Однак у перші два місяці війни він заради миру був готовий заплатити таку ціну.
По суті, був ладен під дулом російського автомата змінити Конституцію країни. Неабияка поступка, але президент чітко висловив свою позицію.
— Гарантії безпеки та нейтралітет, без’ядерний статус нашої держави. Ми готові на це піти. Це найголовніший пункт, — сказав Зеленський російським журналістам за два дні до переговорів у Стамбулі. — Це був перший принциповий пункт для Російської Федерації, наскільки я пам’ятаю. І наскільки мені пригадується, вони через це розпочали війну[159].
Інші спірні моменти, однак, були залишені відкритими для обговорення в Стамбульському комюніке. З делікатного питання Криму українці пропонували взяти паузу в п’ятнадцять років. Обидві сторони використають цей час, щоб знайти мирне вирішення спору щодо півострова, і зобов’яжуться уникати застосування сили. Найскладніше питання з усіх — статус окупованих територій на сході та півдні Україні — залишиться на розсуд лідерів сторін, що воюють.
— Ми залишаємо всі територіальні питання главам держав, — казав мені тоді Арахамія. — Це найскладніші питання. Справді важкі, і наші позиції зовсім не збігаються.
Російські парламентери начебто погодилися, що єдиний шлях вирватися з глухого кута — звести двох лідерів в одній кімнаті. З помахом руки до небес вони не раз повторювали: тільки «шеф» має право вирішувати долю Криму, Донбасу та розглядати решту територіальних спорів. Зеленський усе ще вірив, що найкращий спосіб завершити війну — це, дивлячись ворогу в очі, відверто з ним поговорити.