Зеленський їх підганяв, надалі тримався за віру в те, що, зробивши достатньо поступок, зуміє врятувати Україну, її землі та суверенітет.
— Кожна така трагедія, кожна така Буча буде просто бити по руках щодо тих чи інших перемовин. І тут все одно треба знаходити можливості щодо таких кроків, — сказав президент журналістам. — Ми вважаємо, що це геноцид. Вважаємо, що вони всі повинні понести покарання. Але маємо знайти можливості для зустрічі. І під час зустрічі знайти вихід із цієї ситуації — і не втратити свою територію[162].
Вранці 8 квітня до Києва прибув приватний потяг, що привіз одну з найвпливовіших союзниць Зеленського — президентку Європейської комісії Урсулу фон дер Ляєн[163]. Перш ніж відвезти до президента, її колоною броньованих автомобілів доправили до Бучі, оглянути місця злочину. Того дня періщив дощ, і на краю братської могили на подвір’ї церкви святого Андрія натягнули поліетиленовий навіс. Коли європейці в супроводі юрби репортерів і в оточенні охоронців дісталися до місця, фон дер Ляєн не очікувала побачити там трупи. Президентці Єврокомісії перехопило подих: на багнистій землі викладено в ряд кільканадцять чорних мішків із тілами. Вона пополотніла, притиснула худу долоню до бронежилета на грудях. Отець Андрій повів високу гостю до церкви — запалити свічку в пам’ять про загиблих.
Невдовзі делегація вирушила назад, до президентської резиденції, куди помічники Зеленського попросили журналістів зібратися для брифінгу. Я приїхав по обіді; на звичайному місці збору, під навісом пожежної частини, вже тулилося чимало моїх колег, чекали на мікроавтобуси, що доправлять нас крізь кордон безпеки на територію урядового кварталу. Найбільша група журналістів була з Німеччини, батьківщини фон дер Ляєн, де вона колись, до призначення на найвищу посаду ЄС, працювала міністром оборони. На блокпосту стояли під дощем і спостерігали за нами солдати з автоматами через плече, вряди-годи відходили до невеличкої хижки, яку спорудили зі шлакоблоків і брезенту. На сьомому тижні війни їхні фортифікації досі мали тимчасовий вигляд, ніби зліплені нашвидкуруч із мотлоху, знайденого на будівельному майданчику.
Під’їхали мікроавтобуси, провезли нас через вузький тунель на подвір’я, де теж стояли солдати. Один чатував із гранатометом на вогневій позиції, замаскованій під деревом із низьким гіллям. Військової техніки не було, лише кілька авто, припаркованих біля чорного входу, де німецька вівчарка обнюхала наші сумки на предмет вибухівки. Перед металошукачами нас попросили здати смартфони, ноутбуки та решту пристроїв. Велике скупчення телефонних сигналів, що передаються одночасно, дозволило б розвідувальному дрону ворога засікти місце збору.
— І тоді — бабах! — пояснив один охоронець, малюючи рукою траєкторію ракети.
Перш ніж здати телефони, усі востаннє перевірили новини. Зранку на сході України сталася чергова ракетна атака, і про неї продовжувала надходити нова інформація. Дві ракети, кожна понад шість метрів завдовжки та вагою понад дві тонни, влучили по залізничному вокзалу в Краматорську, одному з найважливіших гарнізонних міст Донбасу. Зеленський закликав цивільних покинути той район, і понад тисячу людей чекали на вокзалі на евакуаційні потяги — переважно жінки, діти та старі. Російські ракети вдарили просто біля переповненого вокзалу. Шістдесят людей загинули, понад сто отримали поранення. Кілька дітей втратили кінцівки. Зеленський дізнався новину майже об одинадцятій ранку, коли готувався до зустрічі з фон дер Ляєн. То мав бути вирішальний момент для країни та його президентства. На початку вторгнення Зеленський скористався шансом подати заявку на членство в Європейському Союзі, і тепер його лідери прибули із самого Брюсселя, щоб запустити цей процес. Фон дер Ляєн як голова виконавчої влади ЄС також привезла новий пакет допомоги: один мільярд євро на військову допомогу та ще один — на підтримку економіки.
Однак варто було першій світлині з Краматорська з’явитися на екрані телефона Зеленського, як він уже не міг нормально зосередитися. Наслідки вибухів жахали. Калюжі крові на тротуарі. Відірвані руки й ноги серед іграшок і валіз. На одній зі світлин, пересланих йому того ранку, Зеленський побачив жінку, якій вибухом відтяло голову.
— На ній був такий яскравий, пам’ятний одяг, — описував він мені пізніше, подумки вдивляючись в образ, що закарбувався йому в пам’яті.
Помічники планували того дня опублікувати фотографії в соцмережах, але президент заборонив:
— Не можна такого робити. Раптом побачать діти?
Він усе ще намагався відігнати ці страшні картини, коли співробітники провели до нього європейців. Вони мали провести разом другу половину дня: обговорити пакет допомоги, процес вступу до Європейського Союзу, звільнення київських передмість і звірства, що вчинили там російські війська. До журналістів вийшли, коли вже сутеніло.