— Лише одна людина розв’язала цю війну, і лише одна може її зупинити, — пояснював мені найближчий радник Зеленського із закордонної політики Андрій Сибіга. — Тому Зеленський давав чіткі сигнали, що він готовий спілкуватися з Путіним.
Західні партнери також відчутно тиснули на Зеленського, спонукали його до переговорів, навіть якщо доведеться йти на ще більші поступки. Сибіга пригадує деякі неприємні телефонні дзвінки від західних лідерів.
— Вони рекомендували пристати на умови Росії.
Уже було очевидно, що для тиску на європейців Росія використовуватиме поставки нафти й газу, надто під час зимового опалювального сезону, і політики на континенті розуміли, що народне співчуття до України не безмежне. Чи зголосяться мільйони виборців західної Європи заради України зменшити вдома температуру термостатів? Чи пожертвують робочими місцями на своїх заводах, щоб і надалі тиснути санкціями на Росію? Чи погодяться на економічний спад у власній країні внаслідок чужої війни? Якщо й так, то чи надовго? Жоден європейський лідер не міг впевнено відповісти на ці запитання. Зате всі вони розуміли необхідність продовжувати мирні переговори та підтримувати у Зеленського настрій на них.
Наприкінці березня, через п’ять тижнів повномасштабної війни, українські парламентери вважали, що організація зустрічі з Путіним вже не за горами. Росіяни, схоже, сприйняли пропозицію серйозно. Російський заступник міністра оборони та найвпертіший член делегації Олександр Фомін, вийшовши після переговорів у Стамбулі 29 березня, зробив репортерам дивовижну заяву. Російська армія відведе війська від Києва «з метою підвищення взаємної довіри та створення необхідних умов для подальшого ведення переговорів»[160]. Відступ росіян, що розпочався у передмістях Києва наступного дня, не був актом доброї волі Москви. Український опір змусив росіян відмовитися від планів захопити Київ. Вони відступали, тому що їм завдали поразки. Проте, враховуючи час оголошення, складалося враження, ніби в Стамбулі відбувся прорив: Україна запропонувала дорожню карту до миру, і Росія відводить війська від столиці. Міністр закордонних справ Туреччини, який виступав посередником, назвав це «найзначущим досягненням від початку переговорів».
Відчуття полегкості не тривало довго. Слідом за відступом росіян почали з’являтися світлини зі звільнених міст під Києвом, і оптимізм української переговорної делегації поступився місцем жаху, тоді — люті.
— Після того, що сталося в Бучі, коли про це дізнався світ, у нас виникло природне бажання залишити стіл переговорів, — розповів мені Арахамія. — У цьому ми мали консенсус.
Наступного дня після відвідин Бучі — 5 квітня — Зеленський викликав до ситуативного центру на засідання за вечерею з десяток чиновників і помічників. Арахамія та більшість його парламентерів переконували президента відкласти мирні переговори та відмовитися від плану зустрічі з Путіним. Виникла гостра дискусія[161]. Образи загиблих мирних жителів були настільки свіжими в пам’яті кожного з присутніх, що їм було важко стримувати емоції. Проте Зеленський був непохитний: переговори мають рухатися вперед, навіть якщо спливатимуть нові дані про російські воєнні злочини.
— Ви ж, хлопці, розумієте, що це війна, — згадує Арахамія слова президента, який намагався схилити команду на свій бік. — Може бути набагато більше жертв, і можемо почути навіть ще страшніші історії. Однак, якщо маємо бодай один шанс знайти якийсь механізм для завершення війни, маємо цей шанс використати. Не можемо його упустити.
Як компроміс президент погодився скоротити деякі частини переговорів. Їх проводили паралельно за трьома напрямками — юридичним, дипломатичним і військовим — із трьома групами парламентерів. Зеленський вирішив згорнути військовий напрямок і взяти коротку перерву щодо двох інших. Однак за лічені дні Арахамія поновив щоденні відеоконференції з посланцями Путіна. Спершу вони поводилися дивно, немов спантеличені чи присоромлені.
— Їм це на обличчях написано, — ділився зі мною Арахамія після однієї такої сесії. — Вони мимрили, наче не могли підібрати слів…
Він мав на увазі — слів про те, що сталося в Бучі. У нього склалося враження, що декого в Москві масштаб звірств теж приголомшив.
— Один день вони побули як у тумані, — розповідав Арахамія. — Далі запрацювала їхня пропагандистська машина, і вони почали говорити, що ми це все інсценували за допомогою американців.
Заяви були глибоко образливими. Все ж, українці рухали перемовини вперед, попри власну лють, і Арахамія пишався прогресом. Після Бучі перемовини й надалі спиралися на тези Стамбульського комюніке. Документ не містив безглуздих понять, що ними Путін виправдовував своє вторгнення, — «денацифікація» та «демілітаризація», — а російські парламентери у своїх редакціях тексту не наполягали на використанні цих термінів. Арахамія вбачав у цьому обнадійливий знак. У середині квітня він сказав мені, що за два тижні планують закінчити чернетку порядку денного для зустрічі лідерів.