Стежка вивела на галявину, де військові облаштували передову оперативну базу — настільки близьку й спокусливу для російської артилерії ціль, що її виживання видавалося дивом. Солдати збудували собі невеличку лазню, яку нагрівали ввечері каменями з ватри. Хоча жінки тут не служили, дерев’яну вбиральню позначили великою червоною М. Система окопів на східному краю табору утворювала стрілу, що вказувала прямо на російські позиції. Біля входу військові встановили дерев’яний знак із написом «В’єтнам» — посилання на багно й трясовиння війни, яку бачили у фільмах. Зеленський пірнув під знак і ступив до окопу; той був глибшим за зріст президента і достатньо широким, щоб ми могли йти; наші плечі зачіпали земляні стіни обабіч. Коли дощить, розповіли нам солдати, насподі збирається вода, і окопи перетворюються на ванну з багнюкою. На дальньому кінці шанців Зеленський попросив про розмову наодинці з кількома бійцями. Вони були здивовані й трохи приголомшені, але, відповідаючи на його щирі розпитування, трималися спокійно. Після розмови президент разом із Хомчаком пішов туди, де застрелили сержанта Барнича. Близилось до зими — на землі не було нічого живого. Лише сухий очерет і кущі стирчали з бруду.
— Ну, ось це — Шуми, — повідомив генерал.
Двадцять років тому в Шумах проживали близько ста людей. За час війни, доки лінія фронту совалася туди й сюди, майже всі втекли чи загинули. Цегляні будинки давно перетворилися на руїни, а на тих кількох стінах, що ще стояли, солдати намалювали графіті. На одній було написано англійською: «Ласкаво просимо до Раґнароку» — стародавня назва апокаліпсиса у скандинавській міфології. Єдиною мешканкою, яка не давала цим руїнам перетворитися на село-привид, була літня жінка. Її син воював на боці Росії.
— За сепаратистів? — недовірливо перепитав Зеленський.
Генерал кивнув.
Шуми, зазначив він, лежать у западині, «перед ворогом як на долоні». Утримати їх без втрат неможливо, і просунутися звідси «бодай на сантиметр» у будь-якому напрямку — також. Захоплення цієї території було безглуздим кроком, і тепер перед українцями поставало болюче питання. Поки вони стояли поряд із Зеленським, Хомчак, роззираючись довкола, вимовив це вголос:
— Чи варте це місце життя стількох людей?
Зранку на фронті загинув ще один українець, і за перші три місяці 2021 року число загиблих військових сягнуло 26. Один зачепив ногою дріт російської міни, і його розірвало на шматки.
Однак Зеленський не обіцяв помститися за їхню смерть. Натомість як і Хомчак, сумнівався, чи розумно відправляти людей гинути за ці брудні окопи. Рішення захопити територію під Шумами було помилкою його попередника.
— Вони просувалися вперед лише для того, щоб показати свою можливість просуватися, — казав мені Зеленський. — Для одних це означало, що ми круті хлопці. Для інших — що їхні сини ніколи не повернуться додому.
Він не мав наміру створювати такі компроміси знов. Ставки були надто високі, і Зеленський не горів бажанням випробувати власні здібності воєначальника.
— Зараз, — вимовив він, — я не розумію, чому ми мали воювати за це порожнє поле.
Вдалині загавкав собака. Хомчак сказав, що час їхати, і ми вирушили до військової частини в Авдіївці, де за кілька кілометрів від російських позицій мали провести ніч. На дошці оголошень біля входу до частини висіли портрети сержанта Барнича й решти чоловіків, що загинули разом із ним. Зеленський нахилився ближче, вдивився в обличчя Барнича, почитав деталі про його життя. Причину смерті вказано сухо: «проникаюче вогнепальне поранення в ліву ногу, несумісне з життям». Зеленський скривився. Несумісне з життям. Барнич був лише на три роки старший за президента. День народження святкував двома тижнями раніше.
Наступного дня, коли ми летіли назад у Київ, я пішов у носову частину літака поговорити із Зеленським. Він сидів за столом із накрохмаленою білою скатертиною, спиною до кабіни пілотів, пив каву й роздивлявся поля внизу. Був, схоже, у гарному настрої, не надто переймався через ескалацію на фронті. Вранці ми прокинулися біля гарнізону, і на сніданок до їдальні президент з’явився у спортивному костюмі, щойно після пробіжки зоною бойових дій. Я помітив, що на його щоках досі грає здоровий рум’янець, сів навпроти й попросив у бортпровідника кави. Ми провели два дні на Донбасі, і було незрозуміло, які висновки президент зробив щодо останніх снайперських атак, мінометного вогню, скупчення російських військ на кордоні. Чому Кремль вдався до ескалації? Чого Путін прагне? Чому тепер?
Зеленський з основною ідеєю запитання не погодився:
— Ви кажете, це Путін, це росіяни. На Донбасі дуже важко розібрати, де бійці-росіяни, де — сепаратисти, а де ще хтось.
Він пригадав історію, яку сьогодні зранку почув від когось із військових. Перед останнім перемир’ям сталася перестрілка. Ворог гатив з артилерії, намагався шквальним вогнем вибити українців із позицій.
— Було важко, — розповідав Зеленський, — просто жахливо, бруд, стрілянина. Наші хлопці гинули, їхні теж.