Коли гармати ненадовго затихли, українські військові знайшли тіла кількох убитих супротивників. Обшукали їх і в кишені російського бійця знайшли свіжі папери про умовно-дострокове звільнення.
— Він був звільнений із в’язниці! — закінчив Зеленський із круглими очима. — Отже, на цій війні воюють засуджені. Вони не мають що втрачати. Куди ще їм іти? Кажуть іти воювати, ось і йдуть. Хто вони такі? Громадяни якої країни? Це навіть незрозуміло.
Зеленський, схоже, жалів цих людей, говорив радше як їхній адвокат, ніж як лідер країни, із якою вони воюють. Літак досяг крейсерської висоти, і зона бойових дій зникла внизу за хмарами. Президент спробував переконати мене, що конфлікт на сході має куди більше нюансів, ніж видається.
За його словами, неможливо точно визначити, хто саме воює на російському боці та які мотиви має.
У вузькому сенсі Зеленський мав рацію. Росія вже давно використовує злочинців для ведення війни на сході України. Пізніше загін найманців, відомий як «Група Вагнера» і очолюваний одним із вірних помічників Путіна, розпочне широко розрекламований набір новобранців у російських в’язницях, пропонуючи помилування вбивцям і ґвалтівникам в обмін на військову службу в Україні. Таких бійців задіювали з початку війни. Перший російський підрозділ, який навесні 2014 року захоплював міста Донбасу, частково складався з колишніх в’язнів і втікачів від російського закону. Одного разу я зустрічався з їхнім найвідомішим бійцем. Він мав прізвисько Бабай і казав мені, що на півдні Росії проти нього висунули звинувачення за погрози когось зарізати[226]. Щоб уникнути тюремного строку, Бабай добровільно приєднався до підрозділу російського нерегулярного війська, який тієї весни брав участь в окупації Криму. Ми побачилися кілька місяців по тому, коли він зі своїм загоном із десяти-дванадцяти бойовиків щойно захопив українське місто Краматорськ. Вони не зустріли збройного опору, і загалом війну переживали легко, роз’їжджали повсюди на старому мікроавтобусі з трафаретним написом на крилі — «Народне ополчення Донбасу».
— Перш ніж на мою батьківщину прийде американська загроза, я прийшов сюди її зупинити, — заявив мені Бабай.
Додав, що зрештою вони візьмуть Київ, «а тоді повернемося й відсвяткуємо». Товариші Бабая добряче посміялися із цієї фрази. Проте, хай би якими неорганізованими вони видавалися, їхній підрозділ не блукав Україною без нагляду. Бабай був російським військовим ветераном. Тодішній командир Бабая, Ігор Гіркін, — відставним офіцером російських спецслужб. Усі вони — частиною російських військ, що вторгайся на територію України з благословення й за підтримки Кремля. Нехай через свої судимості та різношерсту уніформу ці вояки радше скидалися на піратів, аніж на десантників, вони все одно воювали на російському боці, вбивали українських громадян і захоплювали українську землю. Бабай показав мені свій російський паспорт. Народився в Росії, у Краснодарському краї. Перетнув кордон, щоб завоювати Україну. Тож яке значення має те, що він втікач або засуджений? Хіба все це не робить його російським загарбником? Хіба він не частина стратегії Путіна?
— Ви постійно запитуєте про Путіна та Росію, — сказав мені Зеленський у літаку. — Не певен, що ми маємо думати в таких категоріях.
Роль Кремля в нещодавніх атаках у Шумах та інших місцях Донбасу виявилася для Зеленського відкритим питанням. Він був готовий повірити Путіну на слово і принаймні розглянути ймовірність того, що Москва не санкціонувала обстріли та снайперський вогонь на лінії фронту. А як же російські війська, скупчені біля східного кордону України? Це що, просто велика юрба в’язнів? Загублені душі, яких випустили на волю й ощасливили ключами від самохідних артилерійських установок?
— Гаразд, війська на кордоні, — кивнув Зеленський. — Проводять навчання. Це їхня офіційна позиція.
Дійсно, офіційно Кремль заявляв, що його війська не становлять для України загрози та збираються біля кордону в рамках регулярних військових навчань.
— Вони відбуваються щороку, — нагадав мені Зеленський.
Можливо, цього разу росіяни перебрали міру. Розмістили свої винищувачі та військову техніку на території Білорусі, на північ від Києва й не надто від нього далеко. Утім, це теж вписується в усталену модель поведінки росіян — їхню любов до позерства та гри м’язами.
— Росіяни хочуть, щоб ми боялися, — сказав мені Зеленський. — Хочуть, щоб Захід боявся російської сили, її міці. Це зовсім не секрет.
Ніхто не знав думок Путіна, і Зеленський погодився, що цього разу Росія може мати агресивніші наміри:
— Можливо, є й масштабніший військовий план. Авжеж, так, не виключено.
Проте Зеленський не був переконаний, що навчання Росії — не просто блеф.
— Не думаю, що вони ухвалюють настільки примітивні рішення: гайда атакувати! Звичайно ж, ні. Росіяни грають в інші ігри.