— Покарання призначає суддя, — знизав плечима Валігура. — А наше завдання — розібратися в обставинах і зібрати дані. Тому у мене є ще одне запитання до вас. Персонал відділення показав, що уночі ваш чоловік говорив по телефону. Його телефон зафіксував вхідний дзвінок. Ось цей номер. Ви знаєте його?
— Чий цей номер? — запитала вдова.
— Поки що ми не знаємо. Тому питаємо вас. За даними розтину, смерть настала близько третьої ночі. А дзвінок був о другій сорок три. Тобто, чоловік ваш помер одразу після телефонної розмови.
— І що з того, що йому хтось подзвонив? — закричала вона. — Мені здається, ви намагаєтеся усіма силами когось вигородити. З якоїсь причини вам це вигідно.
— Так і я міг би припустити, що з якоїсь причини вам вигідно звинуватити у смерті вашого чоловіка медиків. Адже з Огуром вашим той самий варіант. Запевняю вас ще раз — винних буде покарано. Але для цього спочатку їх треба встановити.
Медсестра вмілими руками швидко розкладала на столику звичне приладдя. Роботи залишалося ще багато.
— Женю, тебе «ця» вимагає.
Не лише баба Жанна, уся жіноча частина персоналу саме так називала Галину з десятої палати.
— Вимагає нехай у себе. У нас просять, — невдоволено відповіла медсестра.
— А у пральні дівки знаєш що казали? — санітарка затрималася у маніпуляційній. — Замригу, виявляється, задушили! Подушкою. Двоє бугаїв залізли крізь вікно до реанімації й задушили. Наші всі спали — хворих якраз не було. А знаєш за що?
— За що? — байдуже промовила Женя.
— Казали, він мебельну фабрику продав не тим. То вони тепер розрахувалися. Усі так кажуть.
— Чи мені не однаково?
— А знаєш, що тепер його дружина…
Слухати це не хотілося і, залишивши бабу Жанну з двома хворими, що від здивування пороззявляли роти, вона рушила до десятої.
— Що ви хотіли?
— Женю, я вас прошу, присядьте будь ласка.
Приязний вираз на обличчі Галини міг ввести в оману чоловіка, але не жінку. Жінки відчувають одна одну миттєво…
— Немає часу, — сухо відповіла Женя. — Коли вам щось треба, кажіть, бо інші чекають.
— Ну я вас прошу, — наполягала та. — І не дивіться на мене так. Я впевнена, ви мене зрозумієте. Будь ласка.
Женя мовчки присіла.
— Женю, я дуже прошу вашої допомоги. Ви знаєте, з-за кордону повернувся мій брат. Зразу не зміг, а тепер приїхав. Дзвонив, що вже недалеко звідси. Хоче забрати мене.
— Коли, сьогодні? — пожвавилася медсестра.
— Зараз. Розумієте, я навіть не знаю, як це краще зробити. Андрій Іванович — дуже добра людина і лікар. Я вдячна йому, але… Одне слово, хотілося б уникнути зайвого прощання. Ну ви ж усе бачите… Він ставиться до мене не зовсім звичайно, а у мене своє життя. Розумію, що це негарно, але так для всіх буде краще. Допоможете мені?
— Ради Бога, — у голосі Жені з’явилися радісні нотки. — Але чого ви хочете від мене?
— Не повідомляйте йому, бо він одразу приїде, ви ж розумієте.
— Як скажете. Тут не тюрма. Кожен вільний лежати або йти додому. Ви напишіть розписку про відмову від подальшого лікування у нас.
— Звісно, — погодилася Галина. — Сподіваюся, у вас через мене не буде неприємностей.
— Тепер не буде, — стиха промовила Женя сама до себе, виходячи у коридор.
Двоє чоловіків попід руки винесли Галину до машини, звільняючи палату від найнеприємнішої пацієнтки за усі часи існування лікарні. Женя зітхнула з полегшенням. Ця картина подарувала їй справжнє задоволення.
Тихий провінційний вокзал заспокоював. Мало людей, жодного поїзда. Тиша. Здавалося, у цьому спокійному закутку усі проблеми мають вирішуватися самі собою. Відпровадивши електричку, жіночка у синій формі прямувала до станційного будинку. Розпитавши, де знаходиться телевізійна вишка, Вадим рушив у місто, витягаючи з кишені телефон.
— Олено Валеріївно, доброго ранку. Я у Нижньому Роздолі, на місці. Ось щойно з потяга. Рухаюся у східному напрямку. У бік вишки. Скільки? Близько кілометра? А вона ще там? І мене ви також «бачите»… Прекрасно. Ну, я розумію — «холодно-гаряче», як у дитячій грі… Щойно стане «холодніше» — маякуйте.
Незнайомий населений пункт, який, за його уявленнями, важко було назвати містом, ховав у собі причину його нещасть. І кожен крок тепер наближав його до неї.
Розпихаючи по бездонних кишенях апельсини та цукерки, Щерба насвистував якусь мелодію. Кавоварка вже була у пакеті. Фонендоскоп на шиї. Застібаючись на ходу, він швидко рушив коридором, відпускаючи компліменти бабі Жанні, яка одразу ж припинила мити підлогу та тривожно подивилася йому услід.
— Галинко! Га…
Він застиг у дверях, а обличчя набуло безпомічного виразу.
Вадим повільно йшов тихою вуличкою провінційного міста з приємною назвою, рахуючи собі під ніс.
— Двадцятий… не зрозумів…
У кишені засигналив телефон.
— Так! Слухаю, Олено Валеріївно! Правильно рухаюся? Отак прямо і йти? Гмм. Там наче й немає нічого, пустир. А будівля далеко. Так, подзвоню.
