— Що тут відбувається? Рейвах на усе відділення!
— Та ось, медсестра наша, яка вважається однією з найкращих, елементарного поняття не має!
— А ви, лікарю, напишіть докладну, нехай мене з роботи виженуть, — крізь сльози говорила Женя. — Нехай залишаються ті, хто поняття має.
— Стоп, — обірвав сварку завідувач. — Зараз заспокойтеся, а за п’ять хвилин до мене в кабінет. Там розберемося.
Зашпортавшись за поріг, Щерба прожогом вскочив до ординаторської, де не було нікого. Тремтячими грубезними пальцями роздер конверт. Там лежали гроші. Більше нічого. Сльози навернулися на очі й він спромігся лише скрушно похитати головою.
Безпородний, але доглянутий рудий пес підтюпцем біг територією між корпусами. Назустріч йому траплялися люди. На пацієнтів він просто не реагував. Стосовно ж працівників існували свої градації. Декому Бурко спромогався двічі махнути хвостом, зате біля істинних своїх шанувальників міг дозволити собі й потанцювати. Якщо ж хтось біг заклопотаний, не помічаючи навколо нічого, пес, здавалося, розумів ситуацію й не ліз із вітаннями.
Рябокінь сунув у напрямку швидкої допомоги, нахилившись вперед і дивлячись собі під ноги. Його Бурко оббіг десятою дорогою.
— Розумна істота, — зауважив Іван Степанович, старий терапевт, пенсіонер. — Міг би гавкнути, але розуміє, що потім буде непереливки.
— Що вірно, то вірно, — згодився Хижняк, який щось обговорював із Дольним, коли підійшов ветеран районної медицини.
Існує принцип — двоє можуть стояти і говорити між собою довго. Інші вітатимуться, не затримуючись. Якщо ж спілкуються троє — четвертий зупиняється і приєднується до них автоматично. Людей на центральній розвилці побільшало.
— А ось і Пилипович, — промовив Іван Степанович. — Ходи сюди, розповісиш, як тебе допитували за вікна. Кажуть, це усіх чекає. В кайданки не брали?
— Ні, але дістали — мама рідна… — вітався з усіма по черзі сантехнік.
— Ну, розкажи-розкажи…
— А що розказувати? Слідак з області був. І ще якийсь. Лякали, скільки дають за неправдиві покази.
— І скільки?
— А я вже забув. Кажу їм — нічого не пам’ятаю. Мені що — я ж не записую, коли куди цвях забиваю. Прийшов додому, сотку «махнув», і з голови вилетіло. Але ви на мене не дивіться, докторам більше дають…
Колектив загиготів, знімаючи стрес.
— Ну то що казав? Навчи й нас.
— А де ваш тюремний жаргон, Пилиповичу? — жартував Хижняк. — Кажуть, півдня вас обробляли. Мали б уже навчитися.
— А наколок ще не маєш?
— Ось! Аякже ж…
Затерте татуювання «Марія», вочевидь ще з юнацьких років, спричинило новий вибух веселощів. Постать Рябоконя у незграбному халаті з обвислим задом одразу ж змінила напрям дискусії.
— Ну, кажуть, що через нього ці «віконні справи»…
— А чули нову фішку про Рябоконя? Оті есбеушники до завполіклінікою знаєте через що приходили? Бо він написав, що новий апарат УЗД вже продали «наліво». Приїхали, подивилися, номери звірили — усе на місці. Кажуть, чого ви цього дебіла терпите? Виженіть, бо вже набридло через нього їздити.
— Справді. Дограється наш Костогриз колись. Давно мав вигнати. Потім усі через його жалість лікті кусатимемо.
— А що, Володимире Васильовичу, — хтось спитав у психіатра Вересюка. — Ти як скажеш: може це яка патологія? Ну не має ж психічно здорова людина бути такою підлою!
Наче відчувши загальний настрій, Бурко відкрив пащу і, повернувши голову до місцевого антигероя, голосно загавкав. Відстань була великою, та Рябокінь здригнувся і зашпортався.
— Ну молодець, рудий… — засміявся Вересюк. — Не знаю. Він якось до мене не звертався. А до речі, анекдот новий про нашого Бурка чули? Мені учора розказали. Це ж на увесь Роздол фішка!
Народ збуджено загомонів.
— Зібрав якось Костогриз усіх на збори — лікарів, медсестер, санітарок — цілий колектив. Шофери, електрики — усі поприходили. Навіть рудий Бурко прийшов і голову у двері встромив — послухати, про що говоритимуть. Головний і каже — шановні колеги, біда прийшла. Медична реформа набрала розмаху — фінансування не дають, ліків, інструментів немає, хворих годувати нічим. Навіть вам на зарплату вже ні копійки не залишилось.
— І яка ж перспектива? — питає хтось із місця.
— А яка у нас може бути перспектива, — каже головний. — Он, у Бурка скоро всі смоктатимемо.
Народ загигикав, хоч і відчувалося, що це не кінець і найдотепніше попереду.
— Ну, послухали-послухали і розійшлися, — вів далі Вересюк. — Лікарі до Америки поїхали супермаркети прибирати, медсестри по італійських борделях, санітарки городів набрали… Пацієнти розбіглися, у корпусах порожньо. Тільки рудий Бурко як лежав, так і лежить біля приймального відділення. «А ти чого не йдеш?» — питають його. — «На перспективу чекаю…».
Усі так загиготіли, що аж луна пішла між стінами.
— Сумний це гумор, — зауважив нарешті Іван Степанович, протерши хусткою очі. — Усе життя пропрацював. Різне траплялося. Але уявити не міг, що з медициною отаке робитимуть. А це ж, так чи інакше, на людях відгукнеться.
